Фільм дійсно виявився хорошим, настільки хорошим та захоплюючим, що Фергюсон невдовзі забув про бажання помацати Лінду за ногу чи поцілувати її в губи, але фільм «Самотність бігуна на довгу дистанцію» був розповіддю про молодого хлопця, а не про молоду дівчину, а це означало, що він більше сподобався Фергюсону, аніж Лінді, і хоча вона й визнала, що фільм «чудовий», він не захопив її так, як Фергюсона, якому здалося, що то був найкращий фільм з усіх коли-небудь знятих, фільм-шедевр. Коли в залі увімкнулося світло, вони пішли до ресторану «Бікфорд» на Лексінгтон-авеню й замовили каву з булочками (кава була новою насолодою в житті Фергюсона, і він пив її так часто, скільки міг, і не лише тому, що йому подобався її смак, а й тому, що її пиття давало йому відчуття дорослості, неначе кожен ковток гарячої брунатної рідини відносив його все дальше й дальше від в’язниці дитинства), тож вони, сидячі поміж менш огрядних, менш злиденних та менш схиблених людей, аніж ті, що відвідували кафе Horn & Hardart’s, продовжили обговорювати фільм, зокрема фінальну сцену – чемпіонат з бігу на довгу дистанцію у виправній школі, де головний герой (у виконанні молодого британського актора на ім’я Том Кортні) має вибороти приз для свого бундючного директора (чию роль грав Майкл Редгрейв), але останньої миті передумує й зупиняється, даючи натомість змогу перемогти красунчику з багатої сім’ї, який виступав за привілейовану школу (цього персонажа грав Джеймс Фокс). Для Фергюсона це рішення програти навмисне було дивовижним актом непокори, захоплюючим жестом протесту проти сильних світу цього, і його холодне й сповнене гніву серце розтануло від побаченого на екрані несамовитого й безстрашного «Пішов ти в сраку!», бо головний герой, образивши в такий спосіб директора виправної школи, герой, який сказав «Ні!» продажному й бездушному світу, представленому цим директором, прогнилій британській системі пустопорожніх винагород, свавільних покарань та несправедливих класових бар’єрів, відновив таким чином свою гідність, свою силу, свою сутність як представника чоловічої статі. Лінда підкотила під лоба очі. Дурниця, сказала вона. На її думку, рішення навмисне програти змагання було дурним кроком, найгіршим з того, що міг зробити герой фільму, оскільки біг на довгі дистанції був його пропуском, його квитком з тої виправної школи, а тепер його знову запхають на самісіньке її дно, і йому доведеться починати все з нуля. Який був сенс в цій моральній перемозі, продовжила вона, якщо водночас він зруйнував своє життя, тож хіба можна це назвати «захоплюючим актом непокори?»
Не можна сказати, що Лінда помиляється, запевняв себе Фергюсон. Просто вона вигоду й доречність вона ставила вище за честь та гідність, але для нього подібні аргументи були огидними, був огидним такий практичний підхід до життя, намагання скористатися Системою аби перемогти саму Систему, граючи за хибними правилами, нею ж і встановленими, бо жодних інших правил не існували, тоді як ці правила слід було розтрощити й винайти нові, а через те, що Лінда вірила в правила свого світу, свого маленького провінційного світу (прагнути до успіху, бути старанною, знайти собі хорошу роботу, вийти заміж за однодумця, підстригати газон перед будинком, придбати нове авто, сплачувати податки, народити 2,5 дитини і вірити лише в гроші та владу), Фергюсон зрозумів, що продовжувати цю дискусію – справа марна та безглузда. Звісно, Лінда мала рацію. Але він також мав рацію – і раптом збагнув, що втратив до цієї дівчини всякий інтерес.
Отже, відтоді Лінду Флегг було викреслено зі списку претенденток, а оскільки інших претенденток на обрії не вбачалося, Фергюсону довелося з головою зануритися в те, що лишилося від того сумного й самотнього року. Через багато років, уже будучи дорослим чоловіком, він згадуватиме той підлітковий період як «Період вигнання у рідних пенатах».
Мати хвилювалася за нього. Не лише через дедалі більшу ворожість Фергюсона до свого батька (з яким він тепер дуже рідко говорив, не заводячи з ним розмов і відповідаючи на запитання Стенлі короткими реченнями з похмурим виразом обличчя), не лише через те, що її син вперто двічі на місяць ходив пішки до Нью Рошеля пообідати з родиною Федерманів (про яких він, повертаючись додому, не розповідав нічого, а казав лише, що вони – убиті горем люди, і що він не хоче говорити на цю болючу тему), не лише тому, що він різко й незрозуміло чому кинув бейсбол (заявивши, що тепер йому достатньо й одного баскетболу, бо бейсбол йому обрид, що явно не відповідало дійсності, бо Роза бачила, що після початку сезону її син перечитував в ранковій газеті звіти про ігри з тим же самим жвавим інтересом, що й раніше), і не лише тому, що її хлопець, який колись користувався успіхом у дівчат, тепер не мав подруги, дедалі менше ходив на гулянки, а через все вищезгадане разом, а особливо тому, що в очах у Фергюсона з’явився якийсь новий вираз, вираз відчуженості й зануреності в самого себе, якого ніколи раніше не було за всі роки, що вона його знала, а до всіх цих тривог про емоційне здоров’я Фергюсона додавалася ще й одна новина, з якою Роза мала з ним поділитися, погана новина, і тому з’явилася необхідність їм обом сісти й поговорити.