Розмову вона призначила на четвер, коли Енджі Блай, їхня хатня робітниця, мала вихідний, а батько Фергюсона мав повернутися додому не раніше десятої або десятої тридцять, тож у них мало бути достатньо часу, щоби пообідати удвох, а потім довгенько поговорити тет-а-тет. Побоюючись починати післяобідню розмову сам на сам з постановки Фергюсону нав’язливих і неприємних запитань, які, скоріш за все, призвели б до того, що він замкнувся б у собі й пішов з-за столу, Роза утримала його біля себе, сповістивши спершу погану новину, сумну й погану новину про матір Емі, Ліз, у якої щойно діагностували рак, дуже агресивну й небезпечну форму раку, котра зведе її в могилу буквально через кілька місяців, можливо, навіть тижнів – рак підшлункової залози, жодної надії, жодних ліків, попереду – нічого, окрім болю та смерті. Спершу Фергюсону було важко усвідомити те, що казала йому матір, оскільки Емі й півсловом не обмовилася йому про захворювання її матері, і це було дивно з огляду на те, що Емі була його близькою подругою й ділилася з ним про всі свої проблеми, страхи та сумніви, тому перш ніж до Фергюсона почав доходити сенс фрази «рак підшлункової залози», йому захотілося дізнатися, хто втаємничив його матір в цю інформацію, про яку, схоже, не відала навіть рідна донька місіс Шнайдерман. «Мені розповів про це Ден», відповіла Роза, і це лише поглибило синівське сум’яття, бо чому це чоловік мав спершу ділитися такою інформацією з подругою, а не з рідною донькою, але матір пояснила Фергюсону, що Ден хотів розповісти обом своїм дітям одночасно, гадаючи, що їм буде легше пережити цю новину разом, а не поодинці, і тому чекав на приїзд Джима з Бостону завтра опівдні, щоби потім поговорити з ним та Емі в одній компанії. Ліз вже кілька днів у шпиталі, додала матір, але обом дітям сказали, що вона начебто поїхала до матері в Чикаго.
Бідолаха Емі, подумав Фергюсон. Вона роками конфліктувала зі своєю матір’ю, і тепер, коли матір мала невдовзі померти, стосунки між ними так і залишаться нез’ясованими. Це буде для неї дуже важко, значно важче, аніж пережити дочасну смерть людини, з якою маєш добрі стосунки, яку ти любив та беззастережно обожнював, бо в такому разі можна буде зберегти пам’ять про цю людину з неперерваною ніжністю, навіть радістю, жахливою й болісною радістю, тоді як про свою матір Емі завжди думатиме з непозбутнім почуттям докору. Місіс Шнайдерман завжди була для Фергюсона химерним створінням відтоді, як він познайомився з нею іще малим хлопцем – така собі суперечлива суміш сильних та слабких сторін, поєднаних чеснотами, притаманними розвиненому інтелекту; вона вміло вела господарство, добре розбиралася в політиці (в Пемброк-коледжі її профільною дисципліною була історія), і була самозабутньо відданою своєму чоловікові та двом дітям, але водночас в цій жінці була якась нервозність та пригніченість, створювалося враження, наче вона глибоко жалкувала за чимось, що хотіла, але так і не змогла досягти у своєму житті (можливо, місіс Шнайдерман мріяла про якусь кар’єру, роботу, достатньо важливу для того, аби перетворити її на
впливову персону), а через те, що їй дісталася менш романтична посада домогосподарки, вона, схоже, збиралася довести всьому світу, що була розумнішою за будь-кого, освіченішою за будь-кого, знала більше, аніж будь-хто, і не лише про якісь окремо взяті речі, а про все без винятку, і річ була у тім, що ця жінка дійсно була вражаюче обізнаною в різноманітних сферах знань. Не підлягало сумніву, що місіс Шнайдерман була найглибше поінформованою людиною з усіх, кого Фергюсон будь-коли зустрічав у своєму житті але проблема з всезнайком нервозного типу полягає в тім, що він не може змовчати, коли хтось каже щось, на її думку, хибне, і це з місіс Шнайдерман траплялося знову й знову, бо вона була єдиною особою в кімнаті, котра знала, скільки міліграмів вітаміну А містить сира морквина середнього розміру, вона була єдиною людиною, котра знала, скільки голосів здобув Рузвельт в Колегії виборників під час виборів Президента США в 1936 році, вона була єдиною, на скільки кінських сил відрізнялася потужність двигунів «шевроле» моделі «Імпала» 1960 року та «бьюїку» моделі «Скайларк» 1961 року випуску, і хоча й була вона завжди правою, але тривале перебування в її присутності могло будь-кого довести до сказу, бо однією з вад місіс Шнайдерман було те, що вона забагато говорила, тому Фергюсон завжди дивувався – як це її чоловік та двоє дітей примудряються жити з нею під одним дахом, регулярно зазнаючи всіх оцих словесних бомбардувань, слухаючи цю безперервну тріскотню, в якій не було відмінностей між речами важливими та другорядними, ці розмови, які могли вразити вас своєю інтелектуальністю та прозорливістю – або занудити мало не до смерті своєю повною беззмістовністю, як це було одного вечора, коли Фергюсон з Емі сиділи ззаду в авто Шнайдерманів по дорозі до кінотеатру, і місіс Шнайдерман цілих півгодини розписувала своєму чоловікові, як вона переклала свою одіж в шифоньєрі у спальні, детально знайомлячи його з тим, як вона готувалася до цієї операції і що й куди перекладала – сорочки з довгим рукавом в один бік, сорочки з коротким рукавом – в другий, чому чорні шкарпетки слід зберігати окремо від синіх, а сині – від білих, які вона вдягала, коли грала в теніс, і так далі й таке інше. Одна дріб’язкова деталь нагромаджувалася на попередню, і на той момент, коли вони під’їхали до кінотеатру, проживши в буквальному сенсі слова з півгодини всередині шифоньєру, Емі вже впивалася нігтями в руку Фергюсону, щоби не розкричатися, власне вона кричала, тільки зашифровано – ворушачи вп’ятими пальцями. Ні, її матір не можна було назвати неадекватною чи нетурботливою, сказав Фергюсон сам собі. Хто-хто, а вона турбувалася аж надміру, любила надміру, надміру вірила в блискуче майбутнє своєї доньки, але курйозним ефектом отої «надмірності» було, як здогадувався Фергюсон, те, що ця надмірність породжувала таке ж саме відторгнення, як і «недостатність», особливо коли надмірність була настільки сильною, що розмивала межі між дитиною й матір’ю і ставала приводом для надокучливого втручання, а через те, що Емі найбільше потребувала можливості «вільно дихати», вона роздратовано опиралася кожного разу, коли починала відчувати задушливе й настійливе материне втручання в найменші аспекти її життя – від домашніх завдань і до нотацій про необхідність регулярно чистити зуби, від розпитувань про амурні справи її шкільних подруг і до критичного ставлення щодо її зачіски, від застереження щодо шкідливості алкоголю і до тихих монотонних просторікувань про те, що не слід спокушати хлопців надміром губної помади. «Вона мене до сказу доводить», часто скаржилася Емі Фергюсону, або «Матір гадає, що вона – командувач поліції думок і має право залазити до моєї голови», або «Мабуть, мені треба завагітніти, аби у неї з’явилася можливість перейматися чимось реальним». Тож Емі чинила опір, звинувачуючи свою матір в недобросовісності, в бажанні нашкодити, вдаючи, що вона підтримує її, і взагалі – чом би їй не відчепитися від неї як, наприклад, вона відчепилася від Джима? Вона сварилися знову і знову, і якби не її врівноважений і доброзичливий батько, її іронічний і люблячий жарти батько, котрий постійно намагався їх помирити, то періодичні спалахи конфліктів між Емі та її матір’ю вже давно би переросли у перманентну й тотальну війну. Бідолашна місіс Шнайдерман. Своєю нерозумною любов’ю вона вбила любов своєї доньки. А потім, розвиваючи далі цю думку, Фергюсон сказав сам собі: «Шкода тих нелюбимих батьків, яких ховають в сиру землю – і шкода їхніх дітей».