Вони поговорили про місіс Шнайдерман іще кілька хвилин, не бажаючи казати про неї нічого недоброго, але водночас зійшовшись на тім, що вона так і не змогла знайти вірного підходу до своєї доньки, а найбільшою її проблемою є невміння вчасно зупинитися (за словами Рози), або ж позадкувати (за словами Фергюсона), після чого, майже непомітно, обговорення непростих стосунків Емі з її матір’ю переросло в дискусію про непрості стосунки Фергюсона з батьком, а коли вони торкнулися цієї теми, до якої Роза підштовхувала розмову від самого початку, вона ошелешила сина несподівано прямим запитанням: «Скажи-но мені, Арчі, а чому це ти став визвірятися на свого батька?» Це питання настільки його спантеличило, що він не встиг вигадати неправдивої відповіді. Застуканий зненацька та беззахисний, більше не в змозі уникати правди, Фергюсон взяв та й вибовкнув все про оту дріб’язкову справу зі зниклим примірником оповідання «Два черевики – пара», і наскільки сильно образило його те, що минуло півроку, а батько й досі про це оповідання ані слова не вимовив.
– Йому надто соромно, – сказала матір.
– Соромно? Що це за відмовка така? Він – мужик чи хто? Все, що він мав зробити, – це поговорити зі мною й пояснити, що сталося.
– А чом би ти сам у нього не спитав?
– Я не зобов’язаний питати його. Це він зобов’язаний мені розповісти.
– Чи не надто ти до нього жорстокий?
– Це він до мене жорстокий, а не я до нього. Він настільки бездушний, настільки загорнутий сам у себе, що перетворив нашу сім’ю на справжнісінький кошмар!
– Арчі…
– Гаразд, може, і не на кошмар. А на зону лиха. А наш будинок… це все одно, що жити в одному з отих бісових холодильників, якими він торгує.
– Отак ти себе відчуваєш?
– Так, мамо, тут холодно, дуже холодно, особливо в стосунках між тобою і ним, і мені страшенно жаль, що ти дозволила йому умовити тебе закрити свою студію. Тобі слід фотографією займатися, а не в бридж грати.
– Які б проблеми між мною та твоїм батьком не виникали, вони не мають жодного стосунку до того, що відбувається між батьком та тобою. Ти маєш дати йому іще один шанс, Арчі.
– Сумніваюся.
– А я не сумніваюся, і якщо ти підеш зі мною нагору, то я покажу тобі – чому.
Після такої загадкової пропозиції Фергюсон з матір’ю встали з-за столу, вийшли з їдальні, і він поплентався слідком за матір’ю на другий поверх, де вони звернули ліворуч і увійшли до батьківської спальні, куди він заходив тепер дуже рідко. Фергюсон зупинився й став дивитися, як матір відчинила дверцята стінної шафи, де батько тримав свою одіж, зникла всередині й вигулькнула через кілька секунд з великою картонною коробкою в руках, яку винесла на середину кімнати і поклала на ліжко.
– Відкрий її, – наказала вона.
Фергюсон розкрив половинки й зазирнув всередину. Побачивши вміст коробки, він так сконфузився, що не знав – сміятися йому чи заповзти від сорому під ліжко.
В коробці лежали акуратно складені стоси брошур, загалом шістдесят чи сімдесят, кожен завтовшки сорок вісім сторінок, зшитих скобками, з простими білими обкладинками, на яких крупним шрифтом було надруковано:
«Два чоботи – пара»
Арчі Фергюсон
Коли Фергюсон взяв одну книжечку й почав гортати її сторінки, ошелешено вдивляючись в слова власного оповідання, які, в свою чергу, вдивлялися в нього своїми дрібненькими очицями-літерами, матір сказала:
– Він хотів зробити тобі подарунок, але, як бачиш, друкар зіпсував назву, замість черевиків написавши «чоботи», і батько так засмутився через те, що не додумався заздалегідь все перевірити, що не наважився сказати тобі про це.
– Треба було сказати, – зазначив Фергюсон так тихо, що мати ледь його почула. – Кому яке діло до назви?
– Він так пишається тобою, Арчі, – сказала матір. – Просто він не знає, що сказати і як сказати. Він за все життя так і не навчився до пуття говорити.