В той день, коли у Фергюсона був випускний, його батько мав бути на роботі, тому його матір прийшла на церемонію одна. Опісля вони поїхали з нею до Саут-Орандж-Віллидж і зупинилися пообідати в ресторані Грюнінга, де вони ласували чудовими гамбургерами в ті роки, коли заміський клуб «Голуба долина» іще не встиг зруйнувати їхнього звичного недільного ритуалу, і перші кілька хвилин після того, як вони вмостилися за столиком з тильного боку, були присвячені обговоренню планів Фергюсона на літо, до яких входила робота в батьковому магазині в Лівінгстоні (багатопрофільна й мінімально оплачувана посада, на якій йому доведеться виконувати такі завдання, як миття підлоги, витирання екранів телевізорів у демонстраційній кімнаті, а також монтаж кондиціонерів повітря разом з кур’єром Джо Бентлі), дві баскетбольні гри на відкритому майданчику щотижня, а також максимально можлива кількість годин за робочим столом: у нього виникли ідеї щодо двох-трьох нових оповідань і він сподівається закінчити їх до початку учбового року. Не кажучи вже про книги, ясна річ, про ті десятки книг, які йому хотілося б прочитати, а в той вільний час, який у нього лишатиметься, він писатиме Емі стільки листів, скільки зможе, і сподівається, що вони застануть її на тій адресі, на яку він їх надсилатиме.
Матір вислухала його, кивнула головою, посміхнулася відстороненою посмішкою, і перш ніж Фергюсон встиг продовжити, перервала його й сказала:
– Ми з батьком збираємося розійтися, Арчі.
Фергюсону захотілося пересвідчитися, що він її вірно зрозумів, і тому повторив:
– Розійтися? Типу розлучитися?
– Так. Типу, «На все добре, було приємно познайомитися».
– І коли ж ви про це надумали?
– Сто років тому. Ми плануємо почекати, доки ти не вступиш до коледжу, чи куди ти там зібрався після закінчення школи, але три роки – це дуже довго, тому навіщо чекати? Звісно, якщо ти поставишся до цього схвально.
– Хто – я? А я тут при чім?
– Люди пліткуватимуть. Люди тицятимуть пальцями. Я не хочу, щоби тобі було неприємно.
– Мені байдуже, що думатимуть люди. Це – не їхнє діло.
– То як?
– Неодмінно. Хоч би там що. Як на мене, то це – найкраща новина, яку я почув за багато місяців.
– Правда?
– Звісно, що правда. Ні – брехні, ні – лицемірству. Починається доба щирості й правди!
Час ішов, і протягом наступних місяців Фергюсон знову й знову зупинявся, добряче придивлявся до того, що відбувалося довкола нього, і казав собі, що життя покращувалося. Він не лише закінчив дев’ять класів середньої школи (а це означало, що все написане ним більше не потраплятиме на рецензію місіс Болдвін). Схоже, розпад шлюбу його батьків спричинив розпад багато чого іншого, і коли старі й передбачувані порядки перестали розпалися, то стало дедалі важче передбачати, що відбудеться в проміжку від сьогодні до завтра. Фергюсон насолоджувався новим відчуттям нестабільності. Так, життя вирувало, часом – на грані безладу, але, принаймні, нудно не було.
Наразі вони з матір’ю зібралися перебратися до великого будинку в Мейплвуді. Батько орендував менший будинок в Лівінгстоні, недалеко від будинку його подруги Етель Блюменталь, яка на той час була іще таємницею, невідомою для Фергюсона, а стратегічний план полягав у тім, щоби продати великий будинок протягом кількох конкретних місяців після оформлення розлучення, після чого батьки мали переїхати деінде. Вважалося само собою зрозумілим, що Фергюсон залишиться жити з матір’ю. Він буде вільним бачитися з батьком коли забажає, але якщо такого бажання у нього не виникне, то батько матиме право бачитися з ним за обідом двічі на місяць. Це був мінімум. Максимуму встановлено не було. Така угода виглядала цілком справедливою, і всі вони на неї пристали.
Батько мав виписувати матері щомісячний чек на те, що було визначено як «основні витрати на проживання та різне», кожен з них мав свого адвоката, і дружелюбне розлучення, яке планувалося «оформити буквально за кілька тижнів», тягнулося місяцями в не надто дружелюбних суперечках про аліменти, розподіл спільного майна, та кінцевий термін виставлення будинку на продаж. З точки зору Фергюсона, гальмував процес батько, бо щось у ньому підсвідомо, але активно опиралося розлученню, і хоча він був невдоволений матір’ю (котра бажала покінчити з розлученням якомога скоріше), на першому етапі боротьби, яка відбувалася між його батьками, Фергюсону, хоч як це не дивно, був до вподоби бóтьків обструкціонізм, який, принаймні, свідчив, що «апостол прибутків» все ж таки був здатен на нормальні людські почуття, в чому його син сумнівався багато років, і те, чим пояснювався цей обструкціонізм – може, Стенлі Фергюсон і досі таїв у глибині душі кохання до жінки, з якою він одружився двадцять років тому (сентиментальна причина), може, розлучення й спричинена ним ганьба означала фіаско й приниження в очах оточуючих (соціальна причина), чи, може, йому просто не хотілося, щоби матір Фергюсона пішла, прихопивши з собою половину грошей, виручених від продажу великого будинку (причина фінансова) – було менш важливим, аніж сам той факт, що батько все ж таки мав хоч якісь почуття. І хоча він насамкінець здався й підписав угоду про розлучення в грудні місяці після того, як матір Фергюсона сказала, що готова відмовитися від своєї частки будинку, це засвідчило, що останнє слово було не за грошима, що справжньою причиною конфлікту були фактори сентиментальні та соціальні, і що суперечка з-за грошей була просто спробою зберегти обличчя.