Водночас використання грошей як тарану під час переговорів вразило Фергюсона як непробачний акт. Найбільшим спільним активом у володінні його батьків був будинок, великий будинок, яким Фергюсон завжди гидував, претензійний особняк в стилі Тюдорів, до якого він взагалі не хотів переселятися, і, позбавляючи свою без п’яти хвилин колишню дружину частки грошей від продажу цього найціннішого активу, Фергюсонів батько фактично заганяв Фергюсонову матір у злидні, унеможливлюючи їй покупку власного житла і прирікаючи її та її сина на убоге життя в дешевій тісній квартирі де-небудь біля залізничної колії. Він карав її за те, що вона його більше не любила, і той факт, що матір Фергюсона погодилася на такий жорсткий пункт угоди, лише засвідчив, наскільки відчайдушно намагалася вона вивільнитися з цього шлюбу, навіть ціною власної фінансової катастрофи, тоді як батько Фергюсона жорстоко наполягав на цій умові і не відступав. Якщо й крилася якась надія в формулюванні остаточної угоди, так це в тім, що будинок можна було виставити на продаж тільки через два роки після оформлення розлучення, а це більш-менш перекривало ті три роки, які Фергюсону залишилося вчитися в школі, але все одно, після спроби поставитися до батька неупереджено й навіть приязно після отого невдалого друку оповідання про двох черевиків, після відчайдушних намагань бути ввічливим до нього на протязі того довгого й нудного літа, коли він працював у магазині в Лівінгстоні, у Фергюсона з’явилося до батька щось дуже схоже на ненависть, і він твердо вирішив більше не брати від нього ані копійки всю решту свого життя – ані грошей на кишенькові витрати, ані на одіж чи уживане авто, ані на навчання в коледжі – більше ніколи й ані копійки. І навіть коли Фергюсон став уже дорослим і не спромігся опублікувати жодної зі своїх книжок, навіть коли він жив, часто зазираючи в чарку, в кварталі алкоголіків та нероб в районі Бауері, він не захотів зробити крок назустріч, коли батько спробував дати йому трохи грошей, а коли старий нарешті пішов у кращий світ, і Фергюсон успадкував вісімдесят мільйонів доларів та право власності на чотириста сімдесят три магазини електротоварів, він ці магазини закрив, а гроші розподілив порівну поміж волоцюгами, з якими товаришував у ті дні, коли йому доводилося жити, всіма покинутому, в жалюгідних нетрях.
А поки що життя покращувалося, і коли його батько другого липня виїхав з будинку, Фергюсон був вражений тим, як швидко його матір пристосувалася до нових обставин. Раптом все змінилося, стало інакшим, і обмежене місячне жалування змусило її відмовитися від більшості зручностей та від всіх тих розкошів, котрі були атрибутом жінки, одруженої з грошовитим чоловіком: по-перше, довелося відмовитися від послуг Енджі Блай (якій, мабуть, і самій вже обридли рутинні хатні роботи на кшталт прибирання й приготування їжі), по-друге, відпав заміський клуб «Блакитна Долина» (що різко поклало край такій приємній забаві, як гольф), але більш за все фінансові обмеження стосувалися колись довільних витрат на одіж та взуття, відвідин перукарні двічі на тиждень, педикюрів та масажів, браслетів та намист, куплених чисто імпульсивно, а потім ношених лише зрідка, тобто, всіх принад так званого розкішного життя, котре його матір вела останні десять років і від котрого – як здалося Фергюсону – відмовилася без найменшого жалю. Перше літо після фактичного, але іще не офіційного розлучення вона провела за роботою на їхньому городі, за хатніми справами та приготуванням їжі, причому на кухні вона розвивала таку бурхливу діяльність, що результатом її ставала велика кількість всіляких делікатесів синові на вечерю, коли той приходив додому після роботи в батьковому магазині, де він більшу частину часу мрійливо гадав: «А що ж мені приготувала на вечерю мамця цього разу?» До міста мати вибиралася лише зрідка, і лише зрідка говорила по телефону, здебільшого зі своєю матір’ю в Нью-Йорку, але того літа до неї часто навідувалася в гості Ненсі Соломон, її вірна подруга іще з дитинства, яка почала нагадувати Фергюсону отих кумедних домогосподарок з телевізійних комедій, котрі залюбки заходили до сусідів попити кави та побазікати, а коли він йшов до себе нагору читати або працювати над своїм новим оповіданням чи писати чергового листа Емі Шнайдерман, то нічого не втішало його більше, ніж чути, як жінки сміються на кухні. Його матір знову сміялася. Темні кола попід її очима потроху щезали, і мало-помалу вона починала виглядати як раніше, повернувшись до свого єства, а, може, ставши новою людиною, бо та, колишня матір зникла так давно, що Фергюсон її майже не пам’ятав.