Його батьки були інакшими. Жоден з них не навчався у вузі, жоден з них не знав відмінностей між конкретними вузами, тому вони були б раді, якби їхній син поступив хоча б до якогось із них – чи до державного університету в Нью-Брунсвіку (Ратгерський університет), чи до Гарвардського університету в місті Кембридж, штат Массачусетс, оскільки були вони надто темними й неосвіченими, щоби стати снобами і зверхньо розводитися про більшу престижність одного вузу у порівнянні з іншим, і тому просто пишалися тим, що все своє життя Фергюсон добре навчався. Одначе тітка Мілдред, яку нещодавно підвищили до посади штатного професора в Берклі, мала інші думки з приводу свого єдиного й неповторного племінника і тому під час тривалого телефонного дзвінка від одного узбережжя до іншого на початку грудня спробувала навернути Фергюсона до свого способу мислення. Так, сказала вона, Колумбія – це чудовий перший варіант вибору, тут сумнівів не може бути, навчальна програма цього університету є одною з найпотужніших в усій країні, але тітка хотіла, щоби Фергюсон розглянув також інші варіанти, наприклад, Амхерст та Оберлін – невеликі, окремо розташовані вузи, де атмосфера буде спокійнішою і менш відволікаючою, аніж в Нью-Йорку, більше сприятливою для напруженого й зосередженого навчання, але якщо йому вже так хочеться навчатися у великому університеті, то чом би не подумати про Стенфорд або Берклі, вона була б страшенно рада, якби дорогенький племінничок приїхав до них в Каліфорнію навчатися чотири роки в Берклі, і, до речі, кожен з цих університетів нічим не поступаються Колумбійському, а в чомусь, може, навіть переважає. Але Фергюсон сказав тітці, що він вже зробив свій вибір – або Нью-Йорк, або нічого взагалі, і якщо до Колумбії його не приймуть, то він піде навчатися до Нью-Йоркського університету, куди приймали майже всіх, хто подавав заявки, а коли й там його не приймуть, то його шкільний диплом дасть йому змогу поступити до університету «Нова школа», де в прийомі не відмовляли нікому. Отакий він має план, пояснив Фергюсон, лише три опції, кожна з них – в Нью-Йорку, а коли тітка спитала, чому це неодмінно має бути Нью-Йорк, то він заглибився в свою пам’ять і видобув звідти фразу, яку сказала Емі того дня, коли вони познайомилися: бо «Нью-Йорк – це те, що треба», пояснив він.
То був стан невизначеності й непевності, але у вузенькій щілинці поміж «вже не тут» і «ще не там», яка називалася «сіре сьогодення», трапилася одна річ, яка змінила мислення Фергюсона стосовно того, що трапиться в найближчому майбутньому. На початку грудня він знайшов собі роботу в газеті «Монклер Таймс», вірніше, робота його знайшла, бо вона трапилася йому без докладання будь-яких серйозних зусиль, з’явилася як чисто випадковий подарунок, але коли він почав виконувати її, то виявив, що йому хочеться займатися нею й далі, бо ця робота не лише подобалася йому: її позитивний вплив звузив широченний безмежний простір майбутнього «десь там» до більш-менш конкретних рамок «десь отут», а подальше звуження діапазону «десь отут» раптом привело Фергюсона до дечого єдиного й цілком конкретного. Іншими словами, за три місяці до свого вісімнадцятиріччя Фергюсон випадково надибав своє життєве покликання, тобто те, чим можна було б займатися протягом тривалого часу в майбутньому, а приголомшливою обставиною стало тут те, що йому це ніколи й на думку не спало б взагалі, якби життя не підштовхнуло його до цієї сфери діяльності.