«Монклер Таймс» була щотижневою газетою яка висвітлювала місцеві новини іще з 1877 року, а оскільки Монклер був більшим за решту містечок в тому регіоні (число мешканців: 44 000), то й газета була більш солідною, більш докладною й містила більше реклами, аніж решта щотижневиків округу Ессекс, хоча більшість повідомлень, які в ній друкувалися, мало чим відрізнялися від повідомлень, публікованих в інших газетках: збори Комісії з освіти, збори Жіночого садового клубу, бенкети бойскаутів, автомобільні аварії, заручини та шлюби, крадіжки та пограбування, акти підліткового вандалізму, відомості про які бралися з «Поліцейського вісника», огляди виставок в Монклерському музеї мистецтва, лекції в Державному вчительському коледжі, а також спорт в усіх його місцевих проявах: ігри Юнацької бейсбольної ліги, футбольні ігри під егідою спонсорської організації Поп Ворнер, а також детальні звіти про ігри між вузівськими командами, зокрема про славнозвісних «Монклер Маунтіз», чия футбольна команда щойно звершила найуспішніший сезон в своїй історії – чудове співвідношення перемог і поразок (9–0), перемога в чемпіонаті штату, а також третє місце в загальнонаціональному рейтингу, а це означало, що серед усіх кількох тисяч вузівських футбольних команд, розпорошених по всій території Сполучених Штатів, лише дві вважалися кращими за Монклер. Фергюсон пропустив кожну з отих суботніх ігор, але раптом, через десять днів після його невеселої розмови з Емі, матір сказала йому про можливу вакансію в «Таймс», звісно, якщо йому буде цікаво. Вийшло так, що Рік Фогель, молодий чоловік, який писав для цієї газети репортажі про вузівський спорт, так вражаюче висвітлив успіхи місцевої футбольної команди під час її славетного сезону, що його забрали на роботу до «Ньюарк Дейлі Ньюс», щоденної газети з накладом удвадцятеро більшим за наклад монклерського щотижневика і бюджетом достатньо великим, щоби платити зарплатню вдвадцятеро більшу, тоді як головний редактор «Монклер Таймс», за висловом Фергюсонової матері, «влип у халепу»: сезон ігор між вузівськими баскетбольними командами мав розпочатися наступного вівторка, а писати про ці ігри було нікому.
Доти робота в газеті Фергюсону на думку ніколи не спадала. Він вбачав себе мистцем пера, чоловіком, чиє майбутнє буде присвячене написанню книжок, і ким би йому не належало стати – романістом, драматургом чи наступником Волта Вітмена або Вільяма Карлоса Вільямса нью-джерсійського кшталту, він спрямовував себе до мистецтва, і хоч якими б важливими не були газети самі по собі, написання газетних матеріалів нічого спільного з мистецтвом не мало. З іншого боку, перед ним постала певна нагода, він перебував на роздоріжжі, знервований та незадоволений геть усім довкола, тому Фергюсон вирішив, що робота в «Таймс» може якимось чином додати барв до сірого сьогодення і відволікти його від роздумів про своє нещасне життя. Ба більше, тут можна було ще й грошей заробити, номінальні десять доларів за статтю, але фактом іще важливішим за гроші було те, що «Таймс» була цілком офіційною газетою, а не гумористичним виданням на кшталт «Горця» в монклерській середній школі, і якби Фергбюсон зміг зачепитися за цю роботу, то збільшив би таким чином кількість дорослих людей в цьому світі, з майже вісімнадцятирічного школяра враз перетворившись на дорослого молодика, або – і це звучало не менш втішно для його слуху – на підлітка-вундеркінда, що означало хлопця, котрий взявся виконувати роботу.
Не слід було також забувати, що Вітмен теж починав журналістом у виданні «Бруклін Ігл», Гемінгвей був дописувачем газети «Канзас-Сіті Стар», а уродженець Ньюарку Стівен Крейн працював репортером в «Нью-Йорк Геральд», тому коли матір Фергюсона спитала його, чи не хотів би він заступити на місце раптово відбулого Фогеля, сину знадобилося лише півхвилини, щоби сказати «так». Буде нелегко, додала матір, але товстий буркотун Едвард Імхоф, головний редактор «Таймсу», міг бути в такій скруті, що погодився б дати шанс невідомому підлітку, принаймні, на одну гру, і таким чином виграти час навіть якби Фергюсон в кінцевому підсумку не прижився, а через те, що вона публікувала в газеті Імхофа свої фотографії вже більше десятка років та включила його портрет в свою книгу великих цабе їхнього штату (то був акт непроханої щедрості, хоча щедрістю його можна було назвати лише з натяжкою), то, сказала матір, цей бундючний тип був перед нею в боргу, тому вона, не гаючи ані секунди, підняла слухавку й зателефонувала йому. Отак чинила його матір, коли треба було щось зробити – просто брала й робила, не відкладаючи справу в довгу шухляду, безстрашно й напористо, і Фергюсону було вкрай приємно слухати її впевнену браваду, коли вона розмовляла з Імхофом. Жодного разу за семеро хвилин розмови не створила вона враження матері, яка випрошує якусь послугу для свого сина. Навпаки, вона говорила як талановита шукачка талантів, котра щойно розв’язала проблему для свого старого знайомого, тому Імхоф мав би впасти ниць і на колінах дякувати їй за тие, що вона врятувала його дупу.