Справи в «Студії Роузленд» також стабільно погіршувалися, хоча й не так швидко, як в батьковому бізнесі, але матір Фергюсона усвідомлювала, що дні студійної фотографії вже добігають кінця, і тому вже певний час зменшувала кількість робочих годин своєї студії: від п’яти десятигодинних робочих днів на тиждень в 1953 році до п’яти восьмигодинних робочих днів у 1956, чотирьох восьмигодинних робочих днів у 1959, чотирьох шестигодинних днів у 1961, трьох шестигодинних днів у 1962 та трьох чотиригодинних днів у 1963, дедалі більше енергії приділяючи фотороботам для Імхофа в «Монклер Таймс», де її взяли в штат як головного фотографа газети, але потім в лютому 1965 року вийшла друком її книга про знаменитих людей «Садового штату» Нью-Джерсі і протягом двох місяців опинилася в прийомних більшості лікарів, дантистів, юристів та муніципальних працівників в усіх куточках штату, і Роза Фергюсон з невидимого «ніхто» раптом перетворилася на впізнаваного «дехто» і на емоційному підйомі, спричиненому успіхом цієї книги, вони вирішила податися до редактора видання “Newark Star-Ledger” (чиє фото красувалося у книзі) і попроситися там на роботу як штатний фотограф, бо хоча матері Фергюсона й було на той час сорок три роки (мабуть, забагато, еге ж?), багатьом вона видавалася на шість-вісім років молодшою, і коли той редактор переглянув її чималенький фотографічний доробок і згадав про свій компліментарний портрет в книзі відомих людей (який висів також на стіні в його домашній барлозі), він подався вперед і потиснув їй руку, бо річ була в тім, що у них якраз утворилася вакансія, і Роза Фергюсон зі своєю фаховістю як ніхто інший підходила для того, щоби заповнити ту прогалину. Зарплатня була невелика, приблизно стільки, скільки давала їй фотостудія плюс гроші, отримувані в Імхофа в середньому за рік, тому загальну фінансову ситуацію їхньої сім’ї вона і не покращила б, і не погіршила б, але тут батько Фергюсона висунув чудову ідею: закрити «Стенлі Радіо й ТБ», яка протягом останніх трьох років працювала у збиток, і негатив перетворився на позитив, який став іще позитивнішим після того, як Сем Браунштайн умовив батька піти на роботу до його магазину спортивних товарів у Ньюарку (або, як висловився Фергюсонів батько в один з рідкісних моментів відвертості, «обміняти з доплатою кондиціонери повітря на рукавички бейсбольного ловця»). Таким чином, навесні 1965 року як «Студія Роузленд», так і крамниця «Стенлі Радіо й ТБ» закрилися назавжди, а з огляду на те, що Фергюсон збирався восени до коледжу, батьки сказали, що пора замислитися над продажем їхнього будинку і орендою меншого помешкання поближче до їхньої нової роботи, в результаті чого вивільниться сума достатня для покриття витрат на навчання Фергюсона у коледжі, бо з якоїсь причини батько негативно ставився до ідеї попрохати стипендію (дурнувата пиха чи пихата дурість?) або взяти участь у програмі «Вчись і працюй», бо, як пояснив батько, йому хотілося, щоби його хлопець «працював над навчанням, а не працював, навчаючись». А коли Фергюсон запротестував і сказав, що батько верзе абсурд, матір підійшла до батька, цьомкнула його в щоку й відказала: «Ні, Арчі, це ти верзеш абсурд».