– Відколи це ти став болгарином, Арчі? – спитала його Мілдред.
– Болгарином? – перепитав Фергюсон. – Це ви про що?
– Ти ж читав «Кандіда»? Пам’ятаєш болгар?
– Я вас не розумію.
– Содоміти-болгари. Пєдріли.
– А це іще що таке?
– Пєдріли? Це мужики, які один одного в сраку довбуть.
– Я все одно не розумію, про що ви кажете.
– Одна маленька пташка сказала мені, що ти довбеш у сраку інших хлопців. Або вони тебе довбуть.
– Маленька пташка?
У цей момент в розмову втрутилася Сідні:
– Облиш його, Мілдред. Ти п’яна як чіп.
– Ні, не п’яна, – відказала тітка. – Я під невеликим кайфом, і це дає мені право казати правду, а правда полягає в тім, мій любий Арчі, що тобі іще рано йти цим шляхом, і якщо ти не візьмеш себе в руки, то незчуєшся, як перетворишся на гея, і тоді вороття вже не буде. Боюся, в цій родині й так було забагато геїв, тож нам іще одного не вистачало!
Не кажучи ні слова, Фергюсон підвівся з-за столу й пішов до виходу.
– Ти куди зібрався? – спиталася Мілдред.
– Піду від вас, – відповів Фергюсон. – Ви поняття не маєте, про що кажете, тож я не збираюся сидіти тут і слухати вашу маячню.
– Арчі, кинь приндитися й повернися, – сказала Мілдред. – Нам треба поговорити.
– Ні, не треба. Я вже з вами наговорився, дякую.
І Фергюсон потупцював геть, стримуючи сльози, а вийшовши до коридору в фронтальній частині будинку, звернув ліворуч і рушив кахляною залою, в дальньому кінці якої розташовувалася спальня для гостей. Він почув здалеку, як поза його спиною сварилися Сідні та Мілдред, але не став прислухатися до їхньої розмови, а на той момент, коли він увійшов до кімнати й зачинив за собою двері, їхні голоси вже були надто приглушеними, щоби можна було розібрати слова.
Фергюсон сів на ліжко, обхопив обличчя долонями й запхикав.
Більше ні з ким не буду ділитися таємницями, наказав він собі, надалі – жодних необачних зізнань, жодних виявів довіри до людей, які не заслуговують на довіру. Якщо не можеш сказати те, що хочеш, всім, кому хочеш, то краще помовкувати й нікому нічого не казати.
Фергюсон зрозумів тепер, чому його матір завжди рівнялася на свою старшу сестру – і чому та завжди розчаровувала її. Надто вже вона розумна, сказав він собі. Така весела, коли їй хотілося бути веселою, така щедра, коли їй хотілося бути щедрою, але Мілдред бувала також і лихою як ніхто у світі, і тепер, коли Фергюсон обпікся об її злостивість, йому більше не хотілося мати з нею нічого спільного, він хотів одного: назавжди викреслити її зі свого життя. З тіткою Мілдред покінчено, покінчено і з Сідні Міллбенкс, котра подавала великі надії як подруга – та ж хіба можна дружити з тим, хто вдає з себе твого друга, але насправді таким не є?
Буквально через хвилину в двері постукала Сідні. Фергюсон знав, що то Сідні, бо вона гукала його по імені й питала, чи з ним все гаразд і чи можна їй увійти й поговорити з ним, але Фергюсон відповів, що не можна, бо він не хоче ані бачити її, ані говорити з нею, він хоче, щоби вона його не чіпала, але, на жаль, двері не мали замка, тому Сідні все одно прочинила їх, і Фергюсон побачив її обличчя й сльози, що струменіли у неї по щоках, а потім вона увійшла повністю, вибачаючись за те, що зробила, повторюючи, як заведена: Вибач, вибач, вибач!
– Пішла ти в сраку, пташко, – відказав Фергюсон. – Мені байдуже, вибачатимешся ти чи ні. Дай мені спокій – іди геть.
– Я – дурне базікало, – сказала Сідні. – Як починаю говорити, то вже не можу зупинитися. Я не хотіла, Арчі, клянуся, не хотіла.
– Авжеж хотіла. Видати таємницю – це вже погано саме по собі, а брехати – іще гірше. Тому не треба ще й брехати, добре?
– Чим я можу допомогти тобі, Арчі?
– Нічим. Просто йди геть.
– Благаю, Арчі, дозволь мені допомогти тобі.
– Окрім того, аби ти вшилася з цієї кімнати, є лише одне, чого я хочу.
– Скажи – що, і воно твоє.
– Пляшка віскі.
– Ти, мабуть, жартуєш.
– Пляшка віскі, бажано закоркована, а якщо відкоркована, то максимально повна.
– Тебе знудить.
– Послухай-но, Сідні, або ти принесеш її мені, або я піду й візьму її сам. Але я волів би не ходити туди прямо зараз, бо там моя тітка, а я не хочу бачити її.
– Гаразд, Арчі. Дай мені п’ять хвилин.
Отак Фергюсон отримав свій віскі – напівпорожню пляшку «Джоні Вокера», червона етикетка, яку особисто передала йому в руки Сідні Міллбенкс, напівпорожню пляшку віскі, яку Фергюсон волів вважати напівповною. Коли ж Сідні знову вийшла із кімнати, він почав сьорбати «Джоні Вокера» малесенькими ковточками і сьорбав доти, поки крізь щілини жалюзі не почали пробиватися вузенькі скалочки першого ранкового світла. І вже вдруге того року Фергюсон виригав спиртне на підлогу вже іншої домівки – та й відключився.