Найголовнішою темою домашніх розмов був того літа «Лінкольн-центр», а також задавнена суперечка Гіла з колегами через новий Філармонічний зал, котрий, нарешті, збиралися відкрити двадцять третього вересня. Цей «огидний чиряк» (як висловився про нього дід Фергюсона) був частиною місцевого ландшафту стільки, скільки Фергюсон з матір’ю жили в Нью-Йорку – гігантський, тридцять акрів завбільшки, проект зі знесення нетрів, фінансований грошима Рокфеллера, проект, який знищив сотні будівель і позбавив житла тисячі людей заради спорудження так званого «культурного центру». Всі ці гори ґрунту та цегли, всі ці парові екскаватори та копри, всі ці ями у землі, увесь цей оглушливий шум докучали мешканцям району протягом багатьох років, і тепер, коли перша споруда Лінкольн-центру шістнадцять акрів завбільшки була майже готовою, почала назрівати суперечка, якій судилося перерости в один з найзапекліших скандалів за всю історію міста. Розмір проти акустичного балансу, самовпевненість та претензійність проти математики й здорового глузду, і в гущавині всього цього був Гіл, оскільки ворожнечу спровокувала саме «Геральд Трибюн», зокрема двома людьми, з якими він тісно співпрацював у цій газеті: художнім директором Віктором Лоурі та колегою, музичним критиком Бартоном Крозетті, котрі здійснювали агресивну кампанію з розширення кількості крісел в початковому проекті нового залу, тому що, наполягали вони, таке велике місто, як Нью-Йорк, заслуговувало на дещо більше й краще. Більше – так, погоджувався Гіл, але не краще, оскільки акустика залу була розрахована під аудиторію з двох тисяч чотирьохсот крісел, а не двох тисяч шестисот, і хоча архітектори та інженери, відповідальні за план, заявили, що якість звуку буде іншою (другими словами – «гіршою» або «неприйнятною»), міська влада підкорилася вимогам «Геральд Трибюн» і збільшила розмір залу. На думку Гіла, ця капітуляція означала непоправні втрати для майбутнього оркестрової музики в Нью-Йорку, але тепер, коли збільшений варіант споруди був майже готовий, йому не залишалося нічого іншого, як сподіватися, що результат буде не таким катастрофічним, як він боявся. А якщо ні, якщо результат виявиться повною мірою таким поганим, як він і очікував, то Гіл збирався в такому разі розпочати свою власну публічну кампанію з порятунку «Карнегі-холу», який міська влада вже зібралася знести.
Того літа жартом сезону в їхній родині був такий: Що означає хаб? Відповідь: Ляп!
Гіл жартував, бо інакше злився б, а жити, тримаючи в душі зло, не можна, сказав він Фергюсону, бо це – безглуздо й самодеструктивно, а також жорстоко по відношенню до людей, які сподіваються, що ти не гніватимешся, особливо якщо причина цього гніву знаходиться поза межами твого впливу.
– Ти розумієш, про що я, Арчі? – поцікавився Гіл.
– Не впевнений, – відповів Фергюсон. – Мабуть.
(«Не впевнений» мало віддалений стосунок до вулканічного виверження гніву Гіла проти Маргарет на старій квартирі в Західній частині Центрального парку. «Мабуть» було засвідченням того факту, що з того вечора він більше не бачив, щоби його вітчим знову втрачав самовладання в такому грандіозному масштабі. Могло бути лише дві причини, які пояснювали зміну, яка відбулася в душі у Гіла: 1) Його характер з часом покращився або 2) Співжиття з матір’ю Фергюсона зробило Гіла кращим, спокійнішим та щасливішим чоловіком. Фергюсон пристав на друге пояснення, і не лише тому, що йому хотілося вірити в нього, а тому, що він знав: вірним є саме цей варіант відповіді.)