Фергюсон інколи думав: «От якби Енді Коен не казав отих слів минулої весни! От якби їхні прості стосунки не стали такими безладними й незносними!» Ні, він не став знову симпатизувати Енді Коену, але ситуація в десятому класі складалася для нього таким чином, що оті їхні розваги в квартирі на Західній 107-й вулиці знову почали видаватися йому привабливими, принаймні з тої точки зору, що значно краще було б зустрічатися хоча б з кимось, аніж ні з ким. З іншого боку, муза Онана ніколи не приходила до нього у вигляді чоловічого тіла. То завжди була особа жіночої статі, котра заповзала до нього під ковдру – якщо не Ізабелла Крафт, яка вислизала зі свого червоного бікіні й притулялася до нього своїм тілом, то Емі, або – і йому це здавалося химерним – Сідні Міллбенкс, дволика ковбойка, яка вдарила його ножем у спину, або ж Вівіан Шрайбер, котра сказала йому не більше п’яти десятків слів і котра годилася йому в матері, але вони все одно приходили до нього, оті дві жінки з його мандрів через континенти й океани в липні та серпні, і Фергюсон нічого не міг вдіяти, щоби не дати їм заходити в свої думки.
Контраст видавався вельми чітким: жорсткий бар’єр між тим, чого він хотів, і тим, що дозволяли йому мати обставини, м’яка плоть жінок, які будуть для нього недоступними іще рік чи два – і тверді пісюни хлопців, які можна було посмакувати вже зараз, якби виникла така нагода, неможливе проти можливого, нічні фантазії супроти реалій дня, кохання з одного боку – і підліткова хтивість з іншого, все таке чітке й однозначне, але потім Фергюсон виявив, що лінія була накреслена не так чітко, як йому здавалося, що кохання могло існувати по обидва боки того ментального бар’єру, і воно могло дати йому те, що, за словами ковбойки, дало і їй самій, тож усвідомлення цього по відношенню до себе після того, як він відштовхнув небажане кохання Енді Коена, стало для Фергюсона шоком і налякало його, налякало настільки, що він ледь не втратив здатності розуміти – хто він такий.
Наприкінці вересня він поїхав з Нью-Йорка до іще одного далекого краю, до Кембриджу в штаті Массачусетс, щоби провести тиждень в гостях у свого кузена Джима. Цього разу Фергюсон подорожував не літаком, а проїхав п’ять з половиною годин двома автобусами до Бостона з пересадкою в Спрінгфілді. То була його перша за все життя далека поїздка на автобусі; а потім – дві ночівлі в гуртожитку Массачусетського інституту технології в кімнаті у Джима на ліжку його сусіда, який поїхав у п’ятницю додому й мав повернутися лише в неділю увечері. Плани у них були розпливчасті. Обдивитися довкола. Пограти один на один в баскетбол у спортзалі в суботу вранці, відвідати в МІТ кілька лабораторій, ознайомитися з Гарвардським студмістечком, погуляти в Бостоні в районі Бек-Бей та на майдані Коплі-сквер, пообідати або повечеряти в Гарвард-сквер, сходити на фільм до кінотеатру «Бреттл», тобто, сказав Джим, що це мав бути імпровізований уїк-енд без жорсткого розкладу, оскільки мета приїзду полягала в тім, щоби «повештатися й провести якийсь час разом», а чим вони, насамкінець, займуться конкретно, особливого значення не мало. Фергюсон був у захваті. Ба більше ніж у захваті – він аж з трусів вистрибував від приємного передчуття, і одна лише думка про уїк-енд в компанії Джима вмить розігнала хмари, які купчилися над його головою, і небо знову стало яскраво-блакитним. Не було людини кращої за Джима, не було людини добрішої та щедрішої за Джима, не було нікого чарівнішого за Джима, і протягом всієї автобусної поїздки до Бостона Фергюсон тільки й думав про те, що йому страшенно поталанило породичатися з таким чудовим зведеним кузеном. Він любив його, казав він собі, «любив кожну його часточку», і знав, що Джим також любить його, бо багато разів у суботу вранці навчав його, незграбного дванадцятирічного хлопця, грати в баскетбол в Ріверсайд-парку, хоча міг би зайнятися тисячею інших справ, Джим любив його, бо запросив до Кембріджа не просто так, а «повештатися й провести якийсь час разом», і тепер, коли Фергюсон скуштував принади інтимності між двома хлопцями, він ладен був піти на все, щоби опинитися голим в обіймах у Джима, щоби той його цілував, пестив і кохав у дупу, так-так, саме кохав у дупу, хоча цього не трапилося з ним жодного разу, коли він зустрічався з Енді Коеном минулої весни; він зробить все, що його попрохає Джим, бо це було кохання, велике й палке кохання, яке палатиме в його душі до скону, і якщо Джим виявиться таким самим бісексуальним хлопцем, на котрого, як відчував Фергюсон, перетворювався і він сам (що, звісно, було абсолютно нереально), то в такому разі поцілунок Джима заніс би його аж до брами раю. Отакі слова сказав собі Фергюсон, думаючи такі думки під час поїздки до Бостона: «Аж до брами раю».