То був найщасливіший тиждень в його житті – і також найсумніший. Найщасливіший тому, що перебування в компанії з Джимом наповнювало його відчуттям захищеності й безпеки під затишним німбом спокійної впевненості старшого хлопця, коли Фергюсон кожної миті міг розраховувати на те, що Джим вислухає його так само уважно, як і він вислуховував його, і Джим жодного разу не поставився до нього зневажливо, зверхньо, жодного разу не проігнорував мовчки його слова. Розкішні сніданки в маленькому кафе напроти готелю «Чарльз», розмови про космічну програму та математичні загадки, про величезні комп’ютери, які одного дня будуть такими маленькими, що вміщатимуться на долоні, подвійний сеанс з фільмами «Касабланка», де грав Хемфрі Богарт, та «Мати й не мати» в театрі «Бреттл» суботнього вечора, і було багато такого, за що він був вдячний Джиму в ті довгі години, які вони провели один з одним в проміжку від п’ятниці до полудня в неділю. Але при всьому цьому був постійний біль через усвідомлення того, що сподіваного поцілунку не буде, що, будучи з Джимом, він не міг бути з ним, що оце «мати і не мати» означало цілковиту неможливість відкрити свої почуття без того, щоби наразитися на небезпеку вічного приниження. А найгіршим з усього було дивитися на голе тіло свого кузена в роздягалці після гри в баскетбол один на один, стояти голим поруч і не мати змоги простягнути руку й доторкнутися кінчиками пальців до стрункого м’язистого тіла його забороненого об’єкту кохання, а потім, в неділю вранці у Фергюсона визрів відчайдушний і нахабний план: промацати ситуацію, походивши кімнатою в гуртожитку абсолютно голим щонайменше годину, або спитатися в Джима, чи не бажає він, аби йому зробили масаж, чи не хоче він, щоб Фергюсон сів до нього на ліжко і почав дрочити на його очах, але на це він так і не наважився, а споглядання оголеного тіла Фергюсона – як і слід було чекати – не викликало, що там вже й казати, жодної реакції від його гетеросексуального кузена, бо Джим уже декого кохав – дівчину з Маунт-холіок на ім’я Ненсі Хаммерштайн, яка приїхала в неділю й пообідала з ними разом, бездоганно пристойну й розумну дівчину, котра бачила в Джимові точнісінько те ж саме, що бачив у ньому й Фергюсон, який, попри своє щастя спілкуватися з Джимом, все одно того уїк-енду дуже засмутився, бо до болі прагнув поцілунку, якого він так і не дочекався, розуміючи, яким самообманом була сама думка про нього, тож Фергюсон, сидячи в автобусі, який віз його в неділю назад до Нью-Йорка, трохи поплакав, а потім, коли сонце зайшло і автобус оповила темрява, поплакав сильно. Він збагнув, що в ті дні плаче дедалі більше…. бо хто я? – питав він себе… ким стану в майбутньому?… і чому я так вперто намагаюся ускладнити життя самому собі?
Він мав подолати це – або померти, але оскільки в свої п’ятнадцять з половиною років Фергюсон помирати не збирався, він зробив усе можливе, щоби подолати свою депресію, зі спонтанною одержимістю кинувшись у вир суперечливих устремлінь. На той час, коли розпочалася й через два тижні завершилася Кубинська ракетна криза, коли бомби не впали й війни оголошено не було, коли жодної реальної війни на обрії не лишилося окрім перманентно – і надовго – присутньої війни «холодної», Фергюсон встиг надрукувати свою першу рецензію на фільм, викурив свою першу цигарку і втратив цноту з двадцятиоднорічною проституткою в невеличкому борделі на Західній Вісімдесят другій вулиці. Наступного місяця Фергюсон потрапив до шкільної баскетбольної команди, але через те, що він був одним з лише трьох десятикласників зі складу в десятеро гравців, йому рідко вдавалося вийти на майданчик більш ніж на одну-дві хвилини за гру.
Публікація. Його стаття була не рецензією, а оглядом, розбором однакових, але протилежних достоїнств двох фільмів, про які Фергюсон не раз задумувався протягом кількох останніх місяців. Цей огляд з’явився в жалюгідному, недбало надрукованому шкільному двотижневику під назвою «Ріверсайдський бунтар», восьмисторінковій широкоформатній газеті, котра публікувала позавчорашні новини про міжшкільні спортивні змагання, статті про безглузді шкільні проблеми (погіршення якості харчів у їдальні, рішення директора заборонити слухати транзисторні радіоприймачі на перервах між уроками), а також вірші, оповідання, інколи – малюнки, виконані учнями, які мнили себе поетами, письменниками та художниками. Містер Данбар, який того року читав у Фергюсона англійську мову та літературу, був радником-редактором «Бунтаря» на добровільних началах і всіляко заохочував юних кіноманів писати якомога більше статей, стверджуючи, що газеті конче потрібна нова кров, а регулярні матеріали про фільми, книги, живопис, музику й театр будуть кроком у вірному напрямку. Заінтригований та втішений проханням містера Данбара, Фергюсон всівся за роботу над статтею про «Чотириста ударів» та «На останньому подиху» – його улюблені французькі фільми останнього літа, і тепер, коли він сам побував у Франції, здавалося само собою зрозумілим, що він має розпочати свою кар’єру як кінокритик, написавши про тенденцію в кінематографі під назвою «Нова французька хвиля». Фергюсон стверджував, що окрім тої обставини, що обидва фільми були чорно-білими й знятими в сучасному Парижі, нічого спільного вони між собою не мали. Ці два мистецьких витвори радикально різнилися за тональністю, чуттєвістю й технікою оповіді, настільки радикально, що було би безглуздо порівнювати їх, а іще безглуздіше – марнувати хоча б хвилину на те, щоби вияснити, який з цих двох фільмів кращий. Про Трюффо він написав так: «шалений реалізм, ніжний, але жорсткий і тверезий, глибоко людяний, неухильно чесний, ліричний». А про Годара – отаке: «щербатий і руйнівний, привабливий, бентежно грубий, кумедний та жорстокий, з постійними жартівливими алюзіями на американські фільми, революційний». Ні, написав Фергюсон в останньому параграфі, він не схилиться на бік жодного з цих фільмів, бо любить їх обидва, так само, як любить вестерни з Джиммі Стюартом та мюзикли з Басбі Берклі, як любить комедії з братами Марксами та гангстерські фільми з Джеймсом Кегні. «Навіщо віддавати перевагу?», запитував він. Інколи нам хочеться вп’ястися зубами в товстий соковитий гамбургер, а інколи ніщо не смакує нам так добре, як круто зварене яйце або солоний крекер. «Мистецтво – це бенкет, – виснував Фергюсон, – де кожна страва на столі кличе нас, запрошуючи з’їсти її й отримати задоволення».