– А можна іще раз? – поцікавився він.
Джулія вибухнула сміхом, гучним і веселим гортанним сміхом, відлуння якого застрибало від стіни до стіни маленької кімнати. А потім сказала:
– Дурнику, ти вже кінчив – от і все. Більше нічого не буде, звісно, якщо у тебе немає іще двадцяти п’яти доларів.
– У мене й двадцяти п’яти центів немає, – відповів Фергюсон.
Джулія знову розсміялася.
– Ти подобаєшся мені, Арчі, – сказала вона. – Ти – симпатичний хлопець з симпатичним пісюнчиком.
– А мені здається, що ти – найгарніша дівчина в усьому Нью-Йорку.
– Ти, мабуть, хотів сказати «найхудіша».
– Ні, найгарніша.
Джулія сіла в ліжку й цьомкнула Фергюсона в чоло.
– Приходь до мене, коли матимеш нагоду, – сказала вона. – Адресу ти знаєш, а отой твій крикливий друг має телефон. Спершу зателефонуй, щоби домовитися про зустріч заздалегідь. Ти ж не прийдеш сюди тоді, коли мене тут нема?
– Ні, не прийду. Ні за що не прийду.
Баскетбол. Те, що Фергюсон потрапив до шкільної команди іще в десятому класі, було свідченням того, наскільки покращилася його гра за літо. Змагання на відкритих майданчиках були характерні сильною конкуренцією, і трибуни повнилися чорною дітворою з бідняцького Гарлему, які ставилися до свого баскетболу вкрай серйозно, бо знали, що добра гра в баскетбол означала потрапляння до шкільної команди, а з шкільної команди можна було потрапити до вузівської команди і отримати шанс вирватися з Гарлему назавжди, і Фергюсон вперто працював над покращенням своїх кидків у кільце та техніки володіння м’ячем. Багато додаткових годин вправлявся він у прийомах гри з одним із охочих хлопчаків з Леннокс-авеню на ім’я Делберт Строган, колегою-нападаючим з сильнішої із тих двох команд, за які грав Фергюсон, і тепер, підрісши іще на два дюйми до п’яти футів і дев’яти з половиною дюймів, він перейшов від вправності до майже бездоганності, а його ноги стали настільки пружкими, що навіть при його рості він міг поцілити м’ячем в кільце один раз із трьох чи двох спроб. Однак проблема з потраплянням до шкільної команди у десятому класі полягала в тім, що тебе автоматично відправляли до другої команди, і ти був приречений протягом всього сезону задовольнятися жалюгідними крихтами, переважну частину часу гріючи своєю сідницею лаву запасних. Фергюсон розумів важливість ієрархії і погодився б на другорядні ролі, якби він не відчував, що був кращим гравцем, аніж нападаючий з першої п’ятірки, старшокласник на ім’я Дункан Найлз, якого часто прозивали Дункан-Мазило, Фергюсон був не просто трохи кращим за нього, а значно кращим. Якби такої думки дотримувався він один, то це було б не так досадно, але так думали майже всі гравці, з яких найголосніше своє невдоволення висловлювали інші бідолахи, серед яких були його старі друзі з минулорічної шкільної команди дев’ятикласників – Алекс Нордстром та Браян Мішевський, яких страшенно обурило рішення тренера всадовити Фергюсона на лаву запасних і які постійно нагадували йому про те, як несправедливо вчинив наставник по відношенню до нього, оскільки всім було очевидно: кожного разу, коли перша й друга команди грали між собою на тренуваннях, Фергюсон постійно переважав Мазилу-Дункана за кількістю набраних очок, у техніці володіння м’ячем та у грі під щитом.