– Я подумаю, – сказав Фергюсон. – Зателефоную пізніше.
Він поклав слухавку і протягом наступних тридцяти-сорока секунд разів тридцять-сорок повторив: «Який жах, який жах, який жах!», відганяючи від себе видіння обм’яклого тіла Джулії в стані героїнового забуття і сподіваючись, що відомості, які отримала місіс М., були хибними, і що насправді Джулія більше не працювала тому, що закінчила Сіті-коледж з відзнакою в філософії і збиралася писати свою докторську дисертацію в Гарварді. А потім він уявив собі, що Джулія лежить мертва й заклякла на голому матраці в тьмяній кімнаті якогось дешевого готелю, і в очах у нього ненадовго виступили сльози.
Тиждень потому Фергюсон вже був готовий спробувати себе з Сінтією або з ким завгодно у закладі місіс М, хто мав дві руки, дві ноги, а також те, що хоча б віддалено нагадувало жіноче тіло. На жаль, він вже потратив решту своїх подарункових грошей на платівки, які йому приспічило купити в крамниці Sam Goody’s, і змушений був знову вдатися до не надто привабливих методів роздобування грошей. Тому теплим п’ятничним днем на початку жовтня, за день до повторного шкільного екзамену, він вдягнув свій злодійський прикид – шерстяне пальто та теплий піджак з численними кишенями – і увійшов до книжкової крамниці напроти Колумбійського університету, яка називалася «Книжковий світ». Ця назва так потужно нагадала Фергюсону згорілий магазин його батька «Домашній світ», що він спершу завагався – заходити туди чи не заходити, але, переборовши докори сумління, все ж таки зайшов, але коли він став біля полиці художньої літератури з книгами у м’якій обкладинці й почав розсовувати по кишенях романи Діккенса й Достоєвського, чиясь рука зненацька штурхонула його в плече, а у вусі в нього загримів чийсь голос: «Попався, вилупку! Ані руш!» Отак жалюгідно й по-дурному завершилася фергюсонівська операція з незаконного заволодіння книжками – який же ідіот буде вдягати шерстяне пальто, коли на дворі тепло, як влітку?
На нього осатаніло накинулися й добряче потовкли. Епідемія книжкових крадіжок, яка ширилася містом, поставила багатьох книжкових продавців на грань банкрутства, і тому правоохоронцям треба було когось показово покарати, і власник «Книжкового світу», ситий по горло тим, що коїлося з його бізнесом, покликав поліцаїв і сказав їм, що хоче, аби когось покарали в судовому порядку. Дарма, що у кишені Фергюсона було лише дві тоненьких книжечки – «Олівер Твіст» і «Нотатки з підпілля» – хлопець виявився крадієм і мав бути покараний. Тому ошелешеного й приниженого Фергюсона заарештували, вдягли на нього кайданки і відвезли в патрульному авто до місцевого відділку поліції, де його зареєстрували, сфотографували в трьох ракурсах (при цьому він тримав перед собою табличку зі своїм ім’ям) і взяли у нього відбитки пальців. Потім його посадили до камери, де вже сиділи сутенер, торговець наркотиками та чоловік, який вдарив ножем свою дружину, і наступні три години Фергюсон просидів там, чекаючи, поки за ним прийде поліцай і відведе його до судді. Той суддя, Самуель Дж. Вассерман, мав повноваження зняти звинувачення й відпустити Фергюсона додому, але він не зробив цього, бо також вважав, що когось треба показово покарати, а хіба ж можна знайти для цього кандидатуру кращу за Фергюсона – сопливого шмаркача з заможної родини, який навчався в так званій «прогресивній» приватній школі і порушив закон просто так, із суто спортивного інтересу? І суддя гепнув молотком. Суд було призначено на другий тиждень листопада, і Фергюсона випустили без застави – за тої умови, що його візьмуть на поруки батьки.
Батьки. Їх викликали, і вони стояли удвох в кімнаті судових засідань, коли Вассерман призначив дату суду. Матір беззвучно плакала, повільно хитаючи головою, неначе й досі не в змозі усвідомити те, що він накоїв. Гіл не плакав, але також хитав головою, і з виразу його обличчя Фергюсон збагнув, що вітчим був не проти вліпити йому запотиличника.
– Книги, – мовив Гіл, коли вони стояли утрьох на тротуарі, чекаючи на таксі. – Про що ти думав, заради всього святого? Хіба ж я не дарував тобі книги? Я ж дарував тобі всі книги, які тільки були тобі потрібні. На біса ти їх крав?
Фергюсон не міг розповісти йому про місіс М., про апартаменти на Західній Вісімдесят другій вулиці, і про гроші, які він сподівався виручити, щоби переспати з проституткою, не міг розповісти йому про те, що вже семеро разів побував у зниклої повії-наркоманки на ім’я Джулія, про ті книги, вкрадені раніше, тому він збрехав – мовляв, то у них з друзями гра така була. Свого роду випробування на сміливість – хто більше книжок поцупить.