У грудні Фергюсон опублікував в газеті містера Данбара дві нові статті – одну велику про три не-вестерна режисера Джона Форда («Молодий містер Лінкольн», «Якою зеленою була моя долина», і «Грона гніву») та одну – коротку про фільм «У джазі лише дівчата»», яка майже не торкалася сюжету і була присвячена чоловікам, переодягненим в жінок, та напівголому тілу Мерілін Монро, яке проглядало крізь прозоре плаття.
Іронія полягала в тім, що відсторонення від занять не зробило його парією. Якраз навпаки – воно явно підвищило його статус серед приятелів-хлопців, котрі тепер вбачали в ньому сміливого бунтівника, крутого мужика, і навіть дівчата після того, як Фергюсона офіційно визнали небезпечною персоною, почали на нього задивлятися. Його цікавість до цих дівчат зникла іще в п’ятнадцятирічному віці, але з кількома із них він спробував був зустрічатися, щоби подивитися, чи зможуть вони відволікти його від думок про Емі. Не змогли. Цього не вдалося зробити навіть Ізабеллі Крафт, коли він її обнімав і цілував, і Фергюсон збагнув, що знадобиться час, багато часу, перш ніж він знову зможе вільно дихати.
Коледжу не буде. Таким було його остаточне рішення, і коли він сказав матері та Гілу, що не буде подавати заявку на проходження екзамену в січні і не збирається посилати заявку до Амхерста, Корнела, Принстона і до жодного іншого вузу, про які вони говорили протягом останнього року, то вони витріщилися на нього так, наче він щойно заявив про своє бажання покінчити життя самогубством.
– Ти навіть не розумієш, що кажеш, – мовив Гіл. – Тобі не можна переривати свою освіту.
– А я й не перериватиму її, – відповів Гіл. – Я просто продовжуватиму її в інший спосіб.
– Але ж де, Арчі? – поцікавилася матір. – Ти ж не збираєшся всю решту життя просидіти в цій квартирі?
Фергюсон розсміявся.
– Цікава думка, – сказав він. – Ні, я тут не залишуся. Звісно, я тут не залишуся. Я хотів би податися до Парижа, за умови, що зможу закінчити школу, і за умови, що на честь закінчення школи ви відзначите мене подарунком, якого вистачить на придбання дешевого квитка на чартерний рейс в один кінець.
– Ти забув про війну, – сказав Гіл. – Щойно ти закінчиш школу, як тебе загребуть до війська й відправлять до В’єтнаму.
– Ні, не загребуть, – запевнив його Фергюсон. – Не насміляться.
Цього разу Фергюсон не помилився. Шість тижнів потому, як він з горем пополам закінчив школу, помирився з Емі, благословив Джима на його шлюб з Ненсі Хаммерштайн, пережив несподівано емоційний та приємний весняний роман зі своїм добрим приятелем Браяном Мішевським, роман, який переконав Фергюсона, що він дійсно був створений кохати як чоловіків, так і жінок, і що його життя буде складнішим за життя інших людей через його двоїсту природу (а може, й цікавішим та емоційнішим – хтозна), встиг написати до кінця навчального року кілька нових статей для газети містера Данбара, додав майже сто сторінок до своєї пухкенької папки-реєстратора, попрацював з Гілом над списком рекомендованої літератури для першого року його самоосвіти як студента, не зарахованого до жодного коледжу чи університету, сходив до крамниці «Gristedes» на Колумбус-авеню, щоби потиснути руки своїм колишнім напарникам, вибачився перед власником Джорджем Тайлером за те, що цупив його книги, усвідомив, як йому поталанило, що його спіймали, але суворо не покарали, присягнувся собі більше ніколи нічого не красти, Фергюсон отримав «вітального» листа від уряду Сполучених Штатів, який наказав йому з’явитися до призовної комісії на Вайтхол-стріт для медичного огляду, який він, зайве казати, пройшов, бо був здоровим молодиком без фізичних вад та патологічних відхилень, але через те, що Фергюсон мав судимість і через те, що він відверто зізнався психіатру, що його вабили як жінки, так і чоловіки, влітку того ж року йому видали новий військовий квиток, де на першій сторінці була надрукована його нова категорія: 4-Н.
Це означало, що його визнали непридатним до військової служби.
А чотири «Н» здогадно означали таке: Нікчема, нероба, нездара – і незакріпачений. Себто вільний.
4.4