За свої три роки старшокласником в передмістях Нью-Джерсі шістнадцяти-, сімнадцяти- і вісімнадцятирічний Фергюсон почав писати двадцять сім оповідань, закінчив дев’ятнадцять з них і щодня проводив щонайменше годину зі своїми, як він їх називав, робочими зошитами, які заповнював різноманітними писемними вправами, котрі придумав сам для себе, щоби зберігати гостроту ока, копати глибоко і намагатися удосконалюватися (як він колись пояснив Емі). В тих зошитах було таке: описи фізичних предметів, краєвидів, ранкового неба, людських облич, тварин, гри світла на снігу, звуків дощу по склу, запахів дерева, що горить, те відчуття, коли йдеш крізь туман або прислухаєшся, як вітер свистить у гілках дерев; монологи, мовлені голосами інших людей, щоби стати цими іншими людьми або принаймні краще їх зрозуміти (наприклад батька, матір, вітчима, Емі, Ноя, вчителів, шкільних друзів, містера та місіс Федерман), але й невідомих та далеких незнайомців, таких як Й. С. Бах, Франц Кафка, дівчина на касі в місцевому супермаркеті, кондуктор в потязі компанії «Ері-Лакаванна», бородань-жебрак, який вициганив у нього долар на Центральному вокзалі; імітації стиля улюблених, складних та неповторних письменників минулого (наприклад береться параграф з Готорна, і пишеться дещо на основі його синтаксичної моделі, використовуючи дієслово там, де він використовує дієслово, іменник – там, де використовується іменник, і прикметник там, де використовується прикметник, щоби самим єством своїм відчути ритм, відчути, як пишеться музика); були в тих зошитах курйозні рядки-віньєтки з каламбурів, омонімів, а також слів, які різнилися між собою лише одною буквою: ель/гель, ложа/лажа, ціль/сіль, барон/баран; стрімкі й щербаті вихлюпи автоматичного письма задля прочистки мозку кожного разу, як відчуваєш, що він закостенів, наприклад, коли відбулося, що він закляк, навіяний прізвищем відомого англійського поета: «Ні, я не Байрон, я – другий, той був тверезий, я ж – бухий» – і далі в тому ж дусі. Він написав також одноактну п’єсу, котру з огидою спалив через тиждень після її завершення, а також двадцять три найбридкіші та наймерзотніші поеми, які тільки могли вийти з-під пера мешканця Нью-Йорка і які він пошматував, пообіцявши собі, що віршів не писатиме більше ніколи. Загалом Фергюсон гидував тим, що писав, вважаючи себе, в основному, тупим та безталанним, нездатним ні на що путнє, але вперто продовжував писати, змушуючи себе займатися цим щодня всупереч здебільшого невтішним результатам, розуміючи, що в нього не вийде нічого, якщо він не старатиметься, що на те, аби стати таким письменником, яким він себе уявляв, неодмінно підуть роки, більше років, аніж знадобиться його тілу остаточно вирости й змужніти, і кожного разу, коли він щось писав, воно видавалося вже не таким поганим, як попереднє, він відчував, що прогресує, навіть якщо наступний твір виявлявся жахливим, бо річ була у тім, що Фергюсон не мав вибору, йому судилося зробити це або померти, бо, попри його титанічні зусилля та невдоволення тією поганню, котра часто виходила з-під його пера, сам акт творення додавав йому більше бадьорості, аніж все решта, чим він коли-небудь займався, тож коли слова починали співати в його вухах, і Фергюсон сідав за стіл та брався за ручку чи тиснув клавіші друкарської машинки, він почувався оголеним, незахищеним і розхристаним, відкритим тому великому світу, що мчав йому назустріч, і ніщо не було кращим за це, ніщо не могло зрівнятися з тим відчуттям, що ти неначе покидаєш власну оболонку й входиш до великого світу, який гуде в словах, котрі гудуть в твоїй голові.
Впертий. Саме це слово найкраще характеризувало його протягом цих років – і кожного року він ставав впертішим, аніж попереднього, більше замкнутим у собі, більш несхильним коритися, якщо хтось намагався на нього вплинути. Фергюсон закаменів – закаменів у своєму презирстві до батька, у своїх самозреченнях, яких він продовжував дотримуватися через роки після смерті Арті Федермана, у своєму неприйнятті провінційного суспільства, яке тримало його в заручниках від початку його свідомого життя. І якщо Фергюсон і досі не перетворився на нестерпного критикана й огудника, то лише тому, що він не прагнув сварок і зазвичай тримав свої думки при собі. Більшість його товаришів по школі вважали його «правильним» хлопцем, інколи трохи набурмосеним, зі своїми власними тарганами в голові, але не кимось ущербним, і аж ніяк не занудою, оскільки Фергюсон не був проти всіх людей, лише проти декотрих, а людей, стосовно яких він не був проти, він, зазвичай любив, а кого любив – до того ставився з обережною, але продуманою симпатією, і любив він так, як любить пес, кожною часточкою свого єства, ніколи не сумніваючись і не задумуючись, ніколи не засуджуючи, ніколи не маючи лихої думки, а просто обожнюючи цих людей і страшенно радіючи в їхній присутності, бо знав, що повністю залежить від цієї маленької групи доброзичливців, які любили його і яких любив він, і що без них пропаде, як пропали Хенк і Френк, полетівши у шахту всеїдної та ненажерливої сміттєспалювальної печі, щоби невдовзі перетворитися на хмаринку попелу в нічному небі.