Біла південноафриканка зі смаглявим лицем північноафриканки, чиє східноєвропейське походження нашарувалося на давніші, глибші корені з близькосхідних пустель, екзотична єврейка з германської та нордичної літератури, циганка з опери дев’ятнадцятого сторіччя та з перших кольорових фільмів, Есмеральда, Вірсавія й Дездемона три в одній, з маленьким чорним вогнищем непокірних кучерів на голові, яке палало наче корона, худорлявими руками й вузенькими стегнами, трохи сутулими плечима та верхньою частиною шиї (що було добре видно, коли вона сиділа за партою), повільними рухами, завжди спокійна й врівноважена, не левантинська спокусниця, якою вона здавалася на перший погляд, а солідна дівчина з чуйними та добросердими імпульсами. В багатьох відношеннях Дана була значно простіша за тих дівчат, до яких коли-небудь вабило Фергюсона, не така красива як Лінда Флегг, не така розумна, як Емі, але старша й досвідченіша за них обох завдяки тому, що довелося пережити їй та її родині, старшою й досвідченішою за самого Фергюсона, чутлива, але без проявів бурхливих емоцій, з досвідом та сміливістю достатніми, щоби позитивно відреагувати на його перші приставання. Невдовзі він збагнув, що вона нестямно закохалася в нього й ніколи з нього не глузуватиме, як це інколи робила Емі, ця противна Шнайдерман, яка розреготалася, побачивши, як одного разу того року, коли їхні батьки часто вечеряли разом, хоча й не були іще одружені, Фергюсон видобув люльку й прикурив її. Цю люльку він купив, аби курити під час написання своїх творів, бо гадав, що всі письменники курять люльки, коли сидять за робочим столом і пишуть. Як же ж вона глузувала з нього, називаючи «претензійним холопом» та «найдурнішим з усіх хлопців у світі»! Такі слова Дана Розенблюм ніколи не сказала б ані йому, ані будь-кому іншому, і Фергюсон почав упадати за темноокою прибулицею з Йоганнесбурга та Лондона і здобув її серце, і не тому, що знав, що робить, коли дійшло до потреби проявити мистецтво спокушання, а тому, що він їй сподобався, і Дані хотілося, аби її спокусили.
Фергюсон не кохав її, він знав, що ніколи її не кохатиме, з самісінького початку зрозумів він, що Дана ніколи не стане тією великою пристрастю, якої він шукав, але тіло його прагнуло дотику, прагнуло інтимності, і Дана торкалася до нього й цілувала його, торкалася й цілувала настільки добре й настільки вміло і часто, що фізичне задоволення, отримуване від цих пестощів, цілковито знімало в той період його життя потребу у великій пристрасті. Наразі Фергюсону вистачало трохи емоцій і багато пестощів та поцілунків, а коли вони взимку в десятому класі перейшли до голого сексу без жодних обмежень, це було більш ніж достатньо, щоби його задовольнити.
Мовчазний тваринний секс з циганкою, яка кохала його, спілкування поглядами, жестами й дотиками, обмін нечисленними словами про речі абсолютно тривіальні – і лише тривіальні, – спілкування не інтелектів, як з Емі або майбутньою дівчиною його мрій, а тіл, взаєморозуміння між тілами і відсутність будь-яких обмежень – все це було для Фергюсона настільки новим та незвіданим, що він аж тремтів від думки про те, чим вони займалися, коли опинялися вдома одні; їхні тіла палали щастям, обливаючись потом, коли вони умащували один одного поцілунками, Дана була до нього надзвичайно доброю, приймала всі його дивацтва та прояви егоїстичної самозакоханості, була байдужою до того, що він кохав її менше, аніж вона кохала його. Але вони обидва знали, що їхній зв’язок був явищем тимчасовим, що Америка була його країною, а не її, що вона лише чекає, допоки не закінчить школу. А опісля, коли їй виповниться вісімнадцять, вирушить до Ізраїлю жити в кібуці між Тіверіадським озером та Голанськими висотами, і це було все, чого вона хотіла – ані коледжу, ані книг, ані великих ідей, просто перемістити себе туди, де вже були такі ж, як і вона, і займатися всім тим, чим слід займатися для того, аби відчувати себе частиною країни, яка ніколи тебе не вижене.
Звісно, бували часи, коли Фергюсон відчував, що вона йому набридла, що вона йому чужа, бо так мало переймалася тим, що було надзвичайно важливим для нього, і всі ті роки, що вони були разом у школі, він вагався й віддалявся від Дани, поглядав на інших дівчат, зустрічався з іншими дівчатами влітку, коли Дана гостювала в родичів у Тель-Авіві, але ніколи не поривав з нею остаточно, бо її солодкість раз по раз манила його назад до неї, доброта її людяного серця була непереборною, а секс – необхідним, секс був тим, що затьмарювало все решту в ті хвилини та години, які він тривав, здавалося, він давав Фергюсону змогу збагнути, навіщо він народився на світ, відчути своє місце в ньому; то був початок еротичного життя, справжнього життя, і все це було б неможливим з жодною іншою дівчиною в школі, бо Лінда Флеггс, Нора Макгінтіс та Деббі Кляйнманс були войовничими незайманими дівами, професійними хранителями цноти, закутими в залізні пояси доброчесності, і тому Фергюсон, незважаючи на те, що його симпатії частенько мінялися, чудово розумів, наскільки йому пощастило знайти Дану Розенблюм, і не збирався кидати її, аж допоки не доведеться, бо Дана, віддавшись йому, ще й познайомила його зі своєю родиною, і Фергюсон полюбив її родину, полюбив саму думку про те, що така родина існує, і кожного разу, коли він входив до їхнього будинку й занурювався в ауру Розенблюмів, йому було так гарно, що не хотілося повертатися додому.