Тій аурі неможливо було дати якогось чіткого визначення, хоча Фергюсон і не раз намагався збагнути, що ж робило її такою виразною, такою несхожою на атмосферу в інших сім’ях, де йому доводилося бувати раніше. Інколи йому здавалося, що це було поєднання шику й буденності, причому таким поєднанням, де шикарність ніколи не затьмарювалася буденністю, а буденність ніколи не зазнавала впливу шикарності. Елегантні, прекрасно контрольовані британські манери батьків чудово уживалися з анархічними нахилами дітей, однак жоден з таборів не відторгав протилежного табору, і у всі часи в домівці неначе витала атмосфера миролюбності – навіть коли дві наймолодші доньки репетували одна на одну у вітальні. Стоп-кадр: висока, струнка й аристократична місіс Розенблюм у своєму костюмі від Шанель або Діора, які вона носила в своєму офісі в універмазі, терпляче розмовляє про запобігання вагітності зі своєю найстаршою донькою, Беллою (котра після переїзду до Америки стала бітником), яка терпляче вислуховувала свою матір, вдягаючи чорний під горло светр і підводячи чорним олівцем очі, що робило її схожою на єнота. Стоп-кадр номер два: маленький і хворобливо худорлявий містер Розенблюм в широкій шовковій краватці та з сивою козлиною борідкою пояснює переваги хорошої каліграфії своїй наймолодшій доньці, Леслі, худесенькій дев’ятирічній дівчинці з вавками на колінах та ховрашком на ім’я Родольфо, який спить у кишеньці її плаття. Отакою була аура Розенблюмів у двох своїх проявах, і коли Фергюсон думав про ті негаразди, які довелося пережити цим людям, про те, що вони могли відчувати, втративши все, і постали перед необхідністю розпочинати все наново в чужому краю, а потім знову розпочинати все наново вже в іншій частині світу, він доходив висновку, що, мабуть, йому іще ніколи не траплялася сім’я така вперта й життєстійка, як ця. Їхню ауру можна було визначити ще й так: Ми – живі, і відтепер наше гасло – живи й дай жити другим, і не важливо, якщо боги повернулися до нас спинами й кинули займатися нашими справами назавжди.
Фергюсон вирішив, що у містера Розенблюма можна дізнатися багато цікавого, а через те, що шістдесятишестирічний батько Дани більше не працював і більшість свого часу проводив вдома за читанням книжок та палінням цигарок, Фергюсон почав час від часу заходити до нього, здебільшого відразу ж після школи, коли передвечірнє світло лилося у вітальню, кидаючи складні перехресні тіні на підлогу та меблі, і вони сідали разом, хлопець і старик, в тій напівтемній і напівосвітленій кімнаті, й говорили ні про що конкретно, переходячи від політики до особливостей життя в Америці, інколи обговорюючи книгу, фільм або картину, але здебільшого це були розповіді містера Розенблюма про минуле, фривольні та чарівливі історії про бурхливі морські подорожі пароплавами до Європи, дотепні вирази, які він винайшов у молодості, про ту хвилю захвату, яка прокотилася його тілом, коли він вперше в житті зробив ковток мартіні, про перші грамофонні платівки, про радіо, про те, як з жіночих ніг сповзають високі шовкові панчохи – загалом нічого особливого, нічого глибокого, але слухати все це було надзвичайно цікаво, причім Фергюсон помітив, що містер Розенблюм рідко розповідав про свої негаразди у Південній Африці, а коли розповідав, то в його голосі ніколи не чулося злоби, гніву чи обурення, які можна було б очікувати від людини у вигнанні, і саме тому Фергюсона так вабило до містера Розенблюма, саме тому подобалася його компанія – не тому, що він був чоловіком, який постраждав, а тому, що він постраждав, але все одно зберігав здатність жартувати.