Отаким уявляв собі Фергюсон хід думок свого батька, коли той розмірковував про нього (якщо він дійсно про нього думав), і в тих монологах, які він писав від батькового імені, він силився зрозуміти спосіб його мислення, копаючи дедалі глибше й намагаючись докопатися до тих нечисленних фактів, які він знав про молодість Стенлі Фергюсона, ті важкі злиденні роки, коли убили його діда, і клан очолила його вересклива істерична бабця, а потім стався таємничий від’їзд двох батькових братів до Каліфорнії, так ніколи й не пояснений повною мірою, до кінця не зрозумілий, а після цього був ривок у надії стати найбагатшою людиною у світі, великим пророком прибутків, котрий вірив у гроші так, як дехто вірив у Бога, в секс чи в добрі діла, вірив у гроші як спасіння та самореалізацію, як ідеальну мірку всього сущого, а всякий, хто противився цій вірі, був або дурнем, або боягузом, і його колишня дружина та син були, безумовно, дурнями й боягузами з мозками, напханими всілякими романтичними бздурами, поширюваними романами та примітивними голлівудськими фільмами, тож саме його дружину слід, загалом, винуватити за те, що сталося, його колись кохану Розу, яка налаштувала хлопця проти батька і зіпсувала його всілякими недолугими нісенітницями про необхідність відкрити «своє істинне я», прокласти «свій унікальний шлях в житті», а тепер вже запізно виправляти шкоду: хлопця непоправно втрачено.
Втім, все це не пояснювало, чому його батько завжди починав куняти в кінотеатрі або перед екраном телевізора, або чому, у міру того, як його багатство зростало, він ставав дедалі скупішим та жадібнішим і дедалі частіше водив свого сина до вошивих недорогих ресторанів, коли вони традиційно двічі на місяць ходили кудись повечеряти, або чому передумав продавати будинок в Мейплвуді й переїхав до нього назад, щойно Фергюсон з матір’ю вибралися звідти, або чому, завдавши собі клопоту надрукувати оповідання про Хенка і Френка, так і не спитався у сина про його нові твори, ніколи не цікавився, як він уживався зі своїм вітчимом та названою сестрою й братом в будинку на Вудхол-кресент, ніколи не питав, до якого коледжу він хотів би піти навчатися, ніколи й слова не мовив про вбивство Кеннеді (схоже, йому було абсолютно байдуже, що президента застрелили), і чим більше Фергюсон намагався проникнути до лабіринту батькової душі в пошуках того, що іще не вмерло і сполучало його з іншими людьми, тим менше він там знаходив. Навіть складний та неоднозначний містер Розенблюм, який, безперечно, ховав від усього світу більшу частину свого внутрішнього життя – якщо не все своє внутрішнє життя – був зрозумілішим для Фергюсона, аніж його батько. Не можна було також звести всю відмінність між ними до того факту, що його батько працював, а містер Розенблюм – ні. Ден Шнайдерман працював. Не дванадцять чи чотирнадцять годин на добу, як ішачив його батько, але сім-вісім регулярних годин щоденно від п’яти до семи днів на тиждень, і хоча не був він найблискучішим художником у світі, Ден знав межі свого скромного таланту і знаходив задоволення в своїй роботі, яку він виконував достатньо добре, щоби забезпечити собі існування в ролі «самозайнятого ремісника пензля», як він інколи висловлювався, звісно, то були не ті великі гроші, які огрібав Стенлі Фергюсон, але, менше з тим, Ден мав щедріше серце, і це проявилося в тім, що він придбав своїй новій дружині нового автомобіля, в результаті чого Фергюсон та Емі стали співвласниками старого материного «понтіаку», коли здали екзамен на водійські права, і також в тих дивовижних скульптурах з металу та маленьких механічних штучках власного виробництва, які він дарував кожному на день народження. Щедрість Дена проявлялася також в несподіваних походах до ресторанів, на концерти та фільми, в тих кишенькових грошах, які він наполегливо давав Фергюсону наряду з тими, які він давав своїй доньці, розщедрюючись на них обох щотижня, бо хотів, аби свої літні заробітки вони поклали собі на банківський рахунок і не чіпали їх допоки не закінчать школу, але найбільше його щедрість проявлялася у великодушності його особистості, в піднесеному настрої та люблячій турботливості, в його хлопчачій поведінці, його чудернацьких витівках, його пристрасті до покеру та всіх азартних ігор, та в його дещо нерозсудливому ігноруванні дня завтрашнього на догоду дню сьогоднішньому. Все це разом робило Дена настільки несхожим на Фергюсонового батька, що його прийомний син почав сумніватися, що ці двоє дорослих чоловіків є представниками того ж самого біологічного виду. А був іще й старший брат Дена, Гілберт Шнайдерман, новий і вражаюче розумний дядько Фергюсона, який працював не менше за решту штатним викладачем історії музики в Джульярдській мистецькій школі і писав статтю за статтею про класичних композиторів до музичної енциклопедії, яка мала невдовзі вийти друком; дядько Дон, емоційний та інколи дратівливий батько його найкращого друга Ноя теж працював, працював, як віл, над біографією Монтеня і видавав по два-три книжкових огляди щомісяця; працював навіть Арні Фрезер, непридатний до військової служби вигнанець з коледжу, податковий шахрай та колишній футболіст, працював до упаду (і Фергюсон це добре знав), але це не заважало йому кожного вечора випивати упаковку з шести пляшок пива та крутити романи з трьома різними дівчатами в трьох різних містах одночасно.