Двічі на місяць він вечеряв зі своїм батьком, а одного разу на два місяці – з родиною Федерманів у Нью-Рошелі, і цього ритуалу Фергюсон дотримувався будь-що незважаючи на свої побоювання, оскільки йому завжди було незрозуміло, чому батьки Арті продовжували запрошувати його на вечерю, а іще менш зрозумілим було те, чому він знаходив-таки в собі бажання йти пішки бозна-куди, щоби побачитися з ними, хоча насправді він цього не хотів, хоча насправді кожна з цих вечерь наповнювала його жахом. Щось тут неясно. Якась каламуть. Фергюсон не міг збагнути їхніх мотивів, бо ані він, ані Федермани не усвідомлювали, що вони роблять і чому вперто продовжують це робити, хоча початковий імпульс був зрозумілим з самого початку: після похорон сина місіс Федерман обняла Фергюсона й сказала йому, що він завжди буде частиною їхньої сім’ї; і тепер йому доводилося висиджувати по дві години у вітальні побіля дванадцятирічної Селії, силкуючись знайти вірні слова, аби сказати їй, що тепер він – її брат і завжди піклуватиметься про неї. Чому вони таке казали, чому так думали – і що все це означало?
Вони з Арті товаришували лише один місяць. Достатньо довго, щоби стати двійнятами А. Ф., достатньо довго, аби відчути, що між ними народжується те, чому судилося стати тривалою й міцною дружбою, але недостатньо довго, щоби хтось із них став частиною родини одного із них. На похоронах свого друга Фергюсон навіть не глянув у бік Ральфа та Ширлі Федерман. Він навіть не знав, як їх звуть, але вони знали про нього багато завдяки тим листам, що їх надсилав додому син з табору «Парадиз». І ці листи зіграли свою важливу роль. Сором’язливий і небагатослівний Арті повідав їм у тих листах про свого нового чудесного друга, і тому його батьки були впевнені в чудесності Фергюсона навіть до того, як познайомилися з ним. А потім Арті помер, і три дні потому чудесний друг з’явився на похоронах – не вилита копія їхнього сина, але хлопець дуже на нього схожий, високий та сильний, з таким самим тілом юного атлета, таким самим єврейським походженням, такими ж самими хорошими оцінками в школі, і те, що в той момент, коли вони втратили свого сина, в їхньому житті з’явився саме той хлопець, якого він називав своїм братом, справило, напевне, на батьків Арті потужний ефект, міркував собі Фергюсон, лячний і надприродний ефект, неначе їхній померлий хлопець перехитрив богів і послав їм тимчасово замість себе іншого хлопця, щоби той його підмінив, такого собі підкидька зі світу живих замість померлого, і батьки Арті, підтримуючи контакт з Фергюсоном, немовби мали змогу спостерігати, що відбувалося б з їхнім сином, якби він поволі виростав до п’ятнадцятирічного хлопця з чотирнадцятирічного, до шістнадцятирічного з п’ятнадцятирічного, до сімнадцятирічного з шістнадцятирічного, і до вісімнадцятирічного з сімнадцятирічного. То було щось на кшталт вистави, свого роду демонстрації, збагнув Фергюсон, тому кожного разу, коли він прибував до Нью-Рошель на чергову недільну вечерю, йому доводилося брати на себе важкий клопіт: вдавати з себе самого себе, втілюючи свій образ якомога повніше й правдивіше, бо всі вони знали, що грають в гру, навіть якщо цього не усвідомлювали, бо Арчі ніколи б не став Арті – і не лише тому, що він цього не хотів, а й тому, що живі ніколи не зможуть замінити мертвих.
Федермани були хорошими людьми, добросердими людьми, людьми простими й непримітними, і мешкали вони в маленькому білому будиночку на обсадженій деревами вулиці з такими ж самими білими будиночками, де жили такі ж самі роботящі представники середнього класу родинами з двома-трьома дітьми та одним або двома авто в білому дерев’яному гаражі. Ральф Федерман був високим худорлявим чоловіком віком під п’ятдесят років, який вивчився на фармацевта й мав найменшу з усіх трьох аптек на головній вулиці торгового району міста Нью-Рошель. Ширлі Федерман, також висока, але аж ніяк не худорлява, була на кілька років молодшою за свого чоловіка. Випускниця Хантерівського коледжу, вона працювала на півставки в місцевій бібліотеці, агітувала за кандидатів від демократичної партії на виборах у штаті та під час загальнонаціональних виборів, і полюбляла бродвейські мюзикли. Вони удвох ставилися до Фергюсона з тихою повагою, мабуть, трохи здивовані й водночас вдячні йому за те, що він, вірний пам’яті їхнього сина, відгукувався на їхні запрошення, а через те, що їм не хотілося втрачати його, вони під час вечері зазвичай розслаблялися й здебільшого віддавали Фергюсону ініціативу у веденні розмови. Що ж до Селії, то вона рідко коли вставляла своє слово в розмову, але слухала його, слухала іще уважніше, аніж її батьки, і Фергюсон, дивлячись, як вона з сором’язливого й убитого горем дитинчати виросла в самовпевнену дівчину шістнадцяти років, раптом збагнув, що саме вона була причиною того, що він продовжував приходити туди, бо те, що Селія була надзвичайно розумною, було ясно йому завжди, а тепер вона ще й ставала гарненькою, тендітною, схожою на лебедя, то була довгорука й довгонога краса, і навіть якщо Селія й була іще замолодою для нього, через рік-два ситуація зміниться, і в глибокому й недоступному закутку Фергюсонового мозку почала формуватися думка про те, що йому судилося одружитися з Селією Федерман, що сюжетна лінія його життя вимагала, аби він оженився на ній, щоби звести нанівець несправедливість дочасної смерті її брата.