Було важливо, щоб він говорив, а не просто сидів, ввічливо підтримуючи розмову, говорив по-справжньому, розповідаючи Федерманам все, що можна, про себе, щоби вони почали розуміти, хто він такий, і після кількох перших візитів Фергюсон займався цим все більше й більше – розповідав їм про себе та те, що з ним відбувалося, бо на той час тема Арті вже вичерпалася, бо було б надто жорстоко й негарно повертатися до неї знову й знову, бо Фергюсон на власні очі бачив, як протягом дев’яти місяців волосся містера Федермана з темного стало мішаниною каштанового та сивого, потім – в основному сивого, а опісля – геть білого, як сильно схуднув за цей час батько Арті, а мати навпаки – продовжувала набирати вагу: десять фунтів на жовтень 1961-го, іще п’ятнадцять фунтів на березень 1962-го, іще двадцять фунтів на вересень того ж року. Їхні тіла розповідали Фергюсону про те, що відбувалося в їхніх душах: вони не забували про смерть Арті, вони нею жили, тому вже не треба було обговорювати досягнення їхнього сина, коли він грав у бейсбол в дитячій лізі, вже не треба було згадувати знову й знову про гарні оцінки Арті з математики та інших точних наук, і тому Фергюсон розробив нову стратегію поведінки на цих вечерях: виштовхати Арті з кімнати й змусити його батьків думати про щось інше.
Ані слова про те, що з-за їхнього сина він кинув бейсбол, ані слова про хтиві думки стосовно Емі Шнайдерман, ані слова про інтимні стосунки з Даною Розенблюм, ані слова про те, як він напився з приятелем Емі, Майком Лебом, так, що заблював свої штани та черевики, але, приховуючи ці таємниці та нерозсудливі вчинки, Фергюсон, з іншого боку, поставив собі завдання не цензурувати самого себе – важке завдання для такого стриманого й потайливого хлопця, як він, але він навмисне налаштовував себе бути чесними по відношенню до Федерманів, налаштовував наче
виконавець перед виступом, і на отих двадцяти вечерях, на яких він побував у цій сім’ї в інтервалі між смертю Арті та закінченням середньої школи, Фергюсон говорив про багато речей, включно з тими пертурбаціями, що сталися в його родині (розлучення батьків, друге заміжжя матері, стримані стосунки з батьком), з курйозним досвідом набуття нових родичів, і не лише вітчима та його двох дітей, а й Денового брата Гіла, ерудита й симпатягу, який цікавився його письменницькими амбіціями («Маєш навчитися всьому, що зможеш, Арчі», сказав якось він, «а опісля все забути, а те, що забути не зможеш, стане основою твоєї творчості»), похмурої дружини Гіла Анни та його гладких і бундючних доньок, Маргарет і Елли, а також вередливого старого батька Дена, який жив у кімнаті на третьому поверсі будинку для пристарілих в районі Вашингтон-Хайтс і був або схибленим, або на ранній стадії старечої деменції (але все одно час від часу видавав незабутні перли отим своїм голосом, схожим на голос актора Зіга Румана, відомого своїми ролями помпезних лиходіїв: «А тепер всі заткніться, щоби я зміг посцяти!»). Фергюсон казав Федерманам, що одним з найкращих результатів нового заміжжя його матері стало те, що завдяки непояснимому повороту долі, яка пов’язує між собою багато родин та дотичних генеалогічних гілок, його найліпший приятель та названий кузен Ной Маркс породичався з його новою зведеною сестрою Емі та зведеним братом Джимом (які колись вже мали статус родичів Фергюсона, але потім втратили його), і від цього факту в нього паморочилося в голові кожного разу, коли він про нього задумувався – Ной та Емі поєднані з ним в одному й тому ж самому змішаному племені! І як же ж приємно було бачити, що Ден Шнайдерман чудово ладив з Дональдом Марксом, чого не можна було сказати свого часу про батька Фергюсона, який недолюблював дядька Дона і колись обізвав його пихатим чмом, себто, на думку Фергюсона, загальна ситуація в сім’ї покращилася, хоча стосунки його матері зі своєю сестрою ліпшими не стали й не стануть ніколи, але, принаймні, стало можливим сідати за один стіл разом з Марксами і при цьому не відчувати бажання заверещати або витягнути пістоля й когось встрелити.