– Так, я пообіцяв йому вечеряти з ним двічі на місяць, – сказав Фергюсон, – але, гадаю, мені більше не захочеться його бачити. Він порушив обіцянку, яку вам дав. Чому ж мені не можна порушити обіцянку, яку я дав йому?
– Тобі майже вісімнадцять, – сказала матір, – і ти можеш чинити як завгодно. Це – твоє життя, тобі й вирішувати.
– Пішов він у сраку!
– Розслабся, Арчі.
– Ні, я серйозно – пішов він у сраку!
Фергюсон підрахував, що заявників буде тисячі, тисячі здібних хлопців з усього штату, чемпіонів округу з футболу та баскетболу, старостів класу та переможців конкурсів з красномовства, а також математичних вундеркіндів з одними лише «відмінно» в атестатах. Такі бездоганні кандидати не залишали йому ані найменшого шансу, але Фергюсон все одно надіслав свою заявку, супроводжувану двома його оповіданнями та списком людей, які погодилися написати йому рекомендаційні листи: місіс Монро; учитель французької містер Болдью; а також його нинішній вчитель англійської мови та літератури, містер Макдональд. Йому хотілося бути левом, але якщо станеться так, що доля призначить його тигром, то він докладе всіх зусиль, щоби носити свої смуги з гордістю. Чорно-помаранчеве замість лазурово-білого. Ф. Скотт Фітцджеральд замість Джона Беррімана та Джека Керуака. А яка, власне, різниця? Може, Принстон і не Нью-Йорк, але туди лише година їзди потягом, до того ж, Принстон мав одну перевагу над Колумбією: Джим подав туди свою заявку на аспірантуру з фізики. Його неодмінно мали прийняти, чого Фергюсон не міг сказати про себе, але мріяти не заборонено, і як же ж приємно було уявляти, що вони проведуть наступні чотири роки разом в отому лісовому світі книжок та товариськості, де поміж деревами витатиме дух Альберта Ейнштейна!
Після своєї розмови з матір’ю та Деном наприкінці листопада Фергюсон написав довгого листа своєму батьку, в якому пояснював причини свого бажання призупинити їхні вечері, які відбувалися двічі на місяць. Він так і не насмілився прямо сказати, що більше не бажає бачити його, бо Фергюсон іще сумнівався – чи саме такою була його позиція (хоча він підозрював, що була вона саме такою), але він був лише сімнадцятирічним хлопцем, і йому бракувало мужності та рішучості декларувати ультиматуми, здатні змінювати майбутнє, яке, на його сподівання, мало бути довгим, а там – хто може сказати, як зміняться стосунки сина з батьком через багато років? Однак дещо він таки насмілився сказати, і це дещо лягло в основу його листа: він написав, що був дуже засмучений, дізнавшись, що батько викреслив його з податкової декларації. За його словами, складалося таке враження, що батько намагався викреслити зі свого життя останні двадцять років так, наче їх ніколи не було, неначе не було не лише його шлюбу з матір’ю, а й того факту, що у нього був син, якого він тепер повністю передав під опіку Дена Шнайдермана. Але навіть якщо не брати все це до уваги, продовжив Фергюсон, присвятивши вступній частині аж дві сторінки, то ті вечері, за якими вони зустрічалися, стали для нього безкінечно гнітючими, тому навіщо продовжувати цей жалюгідний спектакль з нудними й банальними діалогами, коли правда полягає в тім, що кожному з них вже немає що сказати, бо це ж така досада – сидіти удвох в тих закіптюжених ресторанах, поглядаючи на годинника й рахуючи хвилини, що залишилися до кінця тортур, тож чи не було б краще, якби вони зробили на якийсь час паузу, аби подумати, варто чи не варто відновлювати ці зустрічі колись у майбутньому.
Батько відповів три дні потому. Не такої відповіді чекав від нього Фергюсон, але, принаймні, то було хоча би щось. «Гаразд, Арчі, наразі зробимо перерву. Сподіваюся, що у тебе все в нормі. Татко».
Фергюсон більше не збирався виходити з ним на контакт. Отак він вирішив, і якщо батько не буде умаслювати його, щоби схилити на свій бік, значить, на цьому можна буде поставити крапку.
На початку січня він надіслав заявки до Колумбії, Принстона та Ратгерта. В середині взяв у школі відгул на один день і поїхав до Нью-Йорка на співбесіду в Колумбії. Університетське містечко він трохи вже знав; воно нагадувало йому маленьку копію римського міста і мало в центрі дві масивних бібліотеки, розташованих одна напроти одної, Бібліотека Батлера й Бібліотека Лоу, кожна являла собою кремезну гранітну споруду в класичному стилі, такі собі два слони, що бовваніли над меншими цегляними будівлями довкола них, і Фергюсон, розпитавши шлях до Гамільтон-холу, піднявся сходами на четвертий поверх і постукав. Співбесіду проводив професор економіки Джек Шелтон, життєрадісний чоловік, який відпускав жарти протягом всієї розмови і навіть іронізував над «задушливою й склеротичною Колумбією», а коли дізнався про амбітне бажання Фергюсона стати письменником, то наприкінці співбесіди подарував старшокласнику кілька примірників літературного журналу Колумбійського коледжу. Гортаючи їх півгодини потому в вагоні метро, Фергюсон натрапив на рядок поезії, який вельми його потішив: «Стабільний секс корисний для здоров’я». Він гучно розсміявся вголос, прочитавши його, з радістю збагнувши, що Колумбія насправді не така вже й задушлива та склеротична, тим більше, що цей рядок був не лише кумедний, а й правдивий.