Наступного тижня він здійснив свій перший візит до Принстона, де, на його думку, навряд чи знайшлося б багато студентів, які публікували вірші про користь стабільного сексу для здоров’я, але студмістечко виявилося значно більшим та привабливішим за колумбійське, а його буколічна краса компенсувала той факт, що це, все ж таки, був не Нью-Йорк, а лише маленьке містечко штату Нью-Джерсі – готична архітектура на противагу класичній, вражаюче витончений, майже ідеальний ландшафтний дизайн з дбайливо доглянутими кущиками та високими розлогими деревами, але було в ньому щось нудно-впорядковане, антисептичне, неначе широку ділянку землі, на якій розташувався Принстон, перетворили на гігантський тераріум, де пахло грошима так само, як і в заміському клубі «Блакитна долина», то була така собі голлівудська версія ідеального американського університету, найпівденнішого з найпівнічніших вузів, як хтось колись сказав Фергюсону, але хто він такий, щоби на щось нарікати, і навіщо було нарікати взагалі, якщо йому поталанить здобути можливість безкоштовно потрапити на цю територію як лауреат стипендії ім. Волта Вітмена?
Напевне, вони знали, що Волт Вітмен не цікавився жінками, сказав сам собі Фергюсон, завершаючи обхід студмістечка, а вірив у кохання між чоловіком та чоловіком, але старий Волт провів останні дев’ятнадцять років свого життя неподалік в Кемдені, завдяки чому став суто нью-джерсійською знаменитістю, і навіть попри те, що його твори були як вражаюче гарними, так і вражаюче поганими, найкращі з них все одно являли собою найкращу поезію, коли-небудь написану в цій частині світу, і хвала Гордону ДеВітту за те, що він назвав свою стипендією іменем Волта Вітмена, а не якогось померлого політика чи великого цабе з Волл-стріту, ким фактично й був ДеВітт протягом останніх двадцяти років.
Цього разу співбесід було три, а не одна, і навіть попри те, що Фергюсон належним чином вдягнувся (біла сорочка, піджак та краватка) і неохоче піддався вмовлянням матері й Емі підстригтися перед поїздкою, перед тими чоловіками він нервував і почувався некомфортно, хоча були вони не менш привітними ніж колумбійський професор, і ставили ті запитання, на які він очікував, але коли допит, який тягнувся цілу годину, нарешті скінчився, Фергюсон вийшов з кімнати, відчуваючи, що напартачив, кленучи себе за те, що переплутав назви книжок Вільяма Джеймса з його братом Генрі – це по-перше, а по-друге (і це було найгірше), Санчо Пансу назвав Пончо Сансою, і навіть попри те, що він виправив ці помилки тої ж миті, як вони вилетіли з його вуст, Фергюсон гадав, що їх міг припуститися лише такий щирий і правдивий ідіот як він, тому був він не лише твердо переконаним, що гарантовано опиниться останнім в списку претендентів на стипендію, а й відчував огиду до самого себе через те, що за непростих обставин проявив себе з надзвичайно поганого боку. Але з якоїсь причини, чи причин, чи безпричинно взагалі, коротше кажучи, виходячи з міркувань, відомих лише їм одним, ті троє чоловіків з думкою Фергюсона не погодилися, тому він був чимало ошелешений, отримавши запрошення на другу співбесіду, яка мала відбутися третього березня, але, разом з тим, вперше відчув, що у нього з’явилися такі-сякі підстави для сподівань.
То був курйозний спосіб провести свій вісімнадцятий день народження: знову вбратися в піджак з краваткою й вирушити до Принстона для розмови тет-а-тет з Робертом Неглом, викладачем класичної літератури, який мав у своєму доробку опубліковані переклади Софокла й Еврипіда, а також цілу книгу, присвячену дослідженню філософів-досократиків. Це був чоловік віком сорока з гаком років, з видовженим сумним обличчям і прискіпливим та серйозним поглядом, найкращий літературознавець Принстона, за твердженням вчителя англійської мови й літератури, містера Макдональда, котрий сам колись навчався в цьому університеті й дуже вболівав за Фергюсона, щоби він виборов собі стипендію. Негл не був людиною, схильною марнувати час та зусилля на неістотні речі. Перша співбесіда містила багато запитань про академічні успіхи Фергюсона (хороші, але не вражаючі), його роботи як перевізника влітку, чому він кинув займатися змагальними видами спорту, його почуттів стосовно розлучення батьків та нового заміжжя матері, чому і навіщо він збирався навчатися саме в Принстоні, а не деінде, але Негл все це проігнорував, бо, схоже, його зацікавили лише оті два оповідання, котрі Фергюсон включив у свою заявку, а також письменники, яких він читав і не читав, і які були йому найближчими по духу.