– Так-сяк.
– Тоді навіщо ж ти їх нам надіслав?
– Бо вони – найновіші, а також найдовші з написаних мною.
– Назви мені по пам’яті імена п’яти письменників, за винятком Кафки, котрі справили на тебе найбільше враження.
– Достоєвський. Торо. Свіфт. Клейст. Бабель.
– Клейст… Мало хто з хлопців у середніх школах читають його тепер.
– Сестра моєї матері є замужем за чоловіком, який написав біографію Клейста. Саме він і дав мені його оповідання.
– Дональд Маркс.
– Ви знаєте його?
– Я про нього чув.
– П’ятеро – це дуже мало. Я міг би назвати більше значущих імен.
– Не сумніваюся. Наприклад, Діккенс, еге ж? І По, неодмінно По, можливо, Гоголь, вже не кажучи про сучасних письменників. Джойс, Фолкнер, Пруст.
– Ні, не Пруст. Інші – так, але до «Уліса» Джойса я іще не добрався. Планую прочитати його цим літом.
– А Беккет?
– «Чекаючи на Годо» – читав, але наразі це все.
– А Борхеса читав?
– Ані слова.
– Тоді ти пропустив багато забавного, Фергюсоне.
– Та я взагалі прочитав небагато. Зокрема, окрім кількох шекспірівських п’єс, я й досі не читав нічого з написаного до вісімнадцятого сторіччя.
– Ти назвав Свіфта. А як щодо Філдінга, Стерна, Остін?
– Ні, ще не читав.
– А що тебе приваблює в Клейсті?
– Швидкий темп його речень, їхня напористість. Він розповідає й розповідає, але показує мало, і багато хто вважає, що так писати не слід, але мені подобається, як мчать вперед його оповідання. Все так заплутано! Але водночас виникає враження, що читаєш казку.
– Тобі відомо, як він помер?
– Так. Клейст вистрелив собі в рот, коли йому було тридцять чотири. Після того, як убив свою подругу – це було домовлене подвійне самогубство.
– А скажи мені, Фергюсоне, що станеться, якщо до Принстона тебе приймуть, але стипендії не дадуть? Ти все одно пішов би сюди навчатися?
– Все залежить від того, що скаже Колумбія.
– Себто, це – твій варіант номер один?
– Так.
– А можна спитати – чому?
– Бо Колумбія – в Нью-Йорку.
– Ага, звісно. Але ти прийшов би до нас, якби ми дали тобі стипендію.
– Абсолютно. Розумієте, все впирається в гроші, і навіть якщо я й потраплю до Колумбії, я не впевнений, що моя родина зможе дозволити собі послати мене туди.
– Не знаю, як вирішить комісія, але хочу сказати тобі, що твої оповідання мені сподобалися, і я вважаю їх кращими, аніж «так-сяк». Схоже, містер Флют і досі шукає свій другий шлях, але Грегор Флемм став приємним сюрпризом, чудовий твір як для людини твого віку, і я впевнений, що після невеличкого редагування в третьому та п’ятому розділах ти міг би це оповідання де-небудь опублікувати. Але не роби цього. Саме це я й хотів тобі сказати в плані маленької поради. Зроби паузу, не поспішай друкуватися, продовжуй працювати, продовжуй зростати, і невдовзі будеш готовий.
– Дякую. Ні, не дякую, а – так, себто так, ви маєте рацію, навіть якщо й можете помилятися стосовно «так-сяк»…. Втім… Господи, я вже не знаю, що кажу…
– А ти нічого й не кажи, Фергюсоне. Просто вставай зі стільця, потисни мені руку і йди додому. Вважаю за честь познайомитися з тобою.
Минуло шість тижнів невизначеності. Увесь березень та половину квітня слова, що їх мовив Роберт Негл, палали в свідомості Фергюсона: «чудовий твір» та «вважаю за честь познайомитися». Вони зігрівали його в холодні дні пізньої зими та ранньої весни, бо Фергюсон збагнув, що Негл був першим незнайомцем, першою нейтральною особою, першим абсолютно незаангажованим чоловіком зі сторони, який прочитав його твори, і тепер, коли «найкращий літературний інтелект в усьому Принстоні» визнав його оповідання гідними уваги, молодому автору захотілося кинути школу й десять годин на добу просиджувати в своїй кімнаті за написанням нового твору, який вже формувався в його голові – то була епопея з багатьох частин під назвою «Мандри Маллігана», яка мала неодмінно стати найкращим з того, що він наразі написав, давно сподіваним великим стрибком уперед.
Одного ранку посередині цього тривалого періоду очікування, коли Фергюсон сидів на кухні, розмірковуючи про левів та тигрів, а також про мінуси перебування в статусі мурахи у великій фабриці мурах під назвою «Ратгерський університет», розташованій в знаменитому на увесь світ мегаполісі Нью-Брансвік, штат Нью-Джерсі, до кімнати увійшла його матір і кинула перед ним на стіл новий примірник місцевої газети й сказала: «Ти лишень поглянь на це, Арчі». Фергюсон поглянув, і те, що він побачив, було настільки неочікуваним, настільки далеким від царини можливого, настільки сміховинним та хибним, що йому довелося дивитися іще тричі, перш ніж новина почала просочуватися в його свідомість. Його батько оженився знову. Апостол прибутків пов’язав свою долю з сорокаоднорічною Етель Блюменталь, вдовицею померлого Едгара Блюменталя та матір’ю двох дітей – шестирічного Аллена та дванадцятирічної Стефані. Фергюсон, дивлячись на фото з його усміхненим батьком та не надто презентабельною місіс Фергюсон номер два, помітив, що вона мала певну схожість з його матір’ю, особливо у зрості, а також зачіскою та кольором волосся, неначе його батько навмисне знайшов новий варіант початкової моделі, але замінник вийшов вдвічі менш привабливим та мав у очах якийсь сторожкий вираз, одночасно сумний і обернений всередину, можливо – дещо прохолодний і непривітний, тоді як очі матері Фергюсона були таким собі портом-притулком для кожного, хто до неї підходив.