Фергюсон подумав, що, мабуть, мав би обуритися через те, що батько так і не познайомив його з цією жінкою, яка була тепер формально його мачухою, і розгніватися, що той не запросив його на весілля, але він ані обурився, ані розгнівався. Навпаки – відчув полегшення. Історія завершилася, і нащадок Стенлі Фергюсона, якому більше не треба було вдавати, що він відчуває якусь синівську прив’язаність до чоловіка, який фактично відмовився від нього, поглянув на матір і вигукнув: Adios, papa – vaya con Dios! (Бувай, татку! Іди собі з Богом!).
Три тижні потому, того ж самого дня в трьох різних частинах країни – в Нью-Йорку, Кембриджі та маленькому містечку в Нью-Джерсі – наймолодші члени змішаного і спаяного племені відкрили свої поштові скриньки й виявили там листи, на які чекали. Окрім одного «ні», яке отримав Ной, то були суцільні «так» для всіх них – безпрецедентний тріумф, котрий неминуче поставив квартет Шнайдерман-Фергюсон-Маркс у становище, в якому вони мали змогу вибирати – де їм хотілося б провести наступні чотири роки свого життя. Окрім Нью-Йоркського університету, Ной мав можливість піти навчатися до Сіті-коледжу або до Американської академії драматичного мистецтва. Джим міг поїхати на захід до Каліфорнійського технологічного інституту, на південь до Принстона, або залишитися там, де й був – в МТІ. Окрім Барнарда і Брендайса, варіанти Емі включали в себе Сміт, Пемброк і Ратгерс. Що ж до Фергюсона, то мурахи, як і очікувалося, прийшли за ним, але разом із ними прийшли й два звіра з джунглів, тигр та лев – що було неочікуваним і коли він поглянув на радісну Емі, яка несамовито сміялася, розкидаючи свої листи по кухні, то підвівся й сказав їй, якомога точніше копіюючи акцент її діда: «Ну шо, може, потанцюємо, лібхен?». А потім підійшов до Емі, огорнув довкола неї руки і смачно поцілував у губи.
Він отримав стипендію Волта Вітмена.
Попри позитивну відповідь з Колумбії, Нью-Йорку доведеться почекати. Гроші були головною причиною його бажання піти навчатися до Принстона, але окрім грошей був іще той визначний факт, що він здобув собі стипендію, що, беззаперечно, стало найважливішою подією в його житті, «величезним здобутком, як висловився Ден, і навіть для стриманого й несхильного до демонстрації емоцій Фергюсона, який зазвичай настільки соромився своїх досягнень, що волів би піти з кімнати замість розкрити рота й вихвалятися, Принстонська стипендія стала чимось особливим, чимось настільки грандіозним, що йому було приємно носитися з нею й показувати іншим, а коли в школі пройшла чутка, що він виявився одним з чотирьох помазаників, то Фергюсон всотував компліменти без відчуття ніяковості, не роблячи при цьому своїх звичних самоіронічних ремарок, він пожадливо прагнув лестощів та вихваляння, йому подобалося бути в центрі світу, який несподівано став обертатися довкола нього, всі захоплювалися ним, всі йому заздрили й всі про нього говорили, і навіть попри те, що він волів би у вересні податися до Нью-Йорка, одної лише думки про те, що він – принстонський стипендіат, було достатньо, аби надихатися нею зараз і в майбутньому.
Минуло два місяці, і через день після того, як він закінчив середню школу, Фергюсон отримав листа від свого батька. Окрім короткої записки з поздоровленням стосовно стипендії (про яку написали в місцевій газеті), конверт містив чек на тисячу доларів. Першим імпульсом Фергюсона було порвати його, а шматочки надіслати поштою батьку, але він подумав іще раз і вирішив перевести цей чек на свій рахунок. А після того, як чек буде прийнято, він випише два чека по п’ятсот доларів кожен, один – для Національного комітету за розумну ядерну політику, а другий – для Студентського ненасильницького координаційного комітету. Навіщо рвати гроші, якщо їм можна знайти добре використання? Чом би не пожертвувати їх тим, хто бореться проти недоумків та несправедливостей в цьому хаотичному й жорстокому світі?