Це – твій перший урок з антропології чоловічих споріднених груп в коледжі, сказала Емі. Світ, до якого ти належиш зараз, поділений на три клани. Члени студентського братства та спортсмени, котрі складають третину популяції, зубрили, котрі складають іще одну третину, та покидьки остання третина. Рада повідомити тобі, мій любий Арчі, що ти відносишся до покидьків. Навіть попри те, що колись був спортсменом.
«Може, і так», погодився Фергюсон. «Покидьок з душею спортсмена. І, мабуть – тут я висловлюю припущення, – з розумом зубрили».
Перед ними на барну стійку поставили божественну каву, і щойно Фергюсон зібрався зробити перший ковток, як до кафетерію увійшов якийсь молодик і посміхнувся у бік Емі, молодик середнього зросту, з довгим скуйовдженим волоссям, явно один з покидьків, «родич» з того клану, до якого тепер належав і Фергюсон, оскільки довжина волосся (за твердженням Емі) була одним з факторів, котрі відрізняли покидьків від спортсменів та зубрил, найменш важливим фактором з цілого списку, до якого входили ліві політичні переконання (проти війни та за громадянські права), віра в силу мистецтва та літератури та підозріле ставлення до всіх форм офіційної влади.
– От і добре, – сказала Емі. – Це – Лес. Я знала, що він прийде.
Лес був першокурсником на ім’я Лес Готтесман, приятелем Емі, фактично, не більш ніж просто знайомим, але з обох боків Бродвею всі знали, хто така Емі Шнайдерман, і Лес погодився прийти того дня до кафетерію як гостинний подарунок Фергюсону від Емі в його перший день у коледжі, бо він, Лес Готтесман, був автором отого рядка, який так здивував і розвеселив Фергюсона під час відвідин студмістечка кілька місяців тому: Стабільний секс корисний для здоров’я.
– А, оте… – мовив Лес, коли Фергюсон підскочив зі стільця й потиснув поетові руку. – Так, мабуть, на той час то було дійсно смішно.
– Воно й зараз смішно, – сказав Фергюсон. – Можливо, для декого – а може, і для більшості – звучить вульгарно та образливо, але водночас це – констатація незаперечного факту.
Лес скромно посміхнувся, кілька разів перевів погляд з Емі на Фергюсона і навпаки, а потім сказав:
– Емі каже, що ти пишеш вірші. Можеш показати декотрі з них в редакції «Колумбія Рев’ю». Буде час – заходь. Ферріс Бут-хол, третій поверх. Це – кімната, в якій всі кричать один на одного.
Шістнадцятого жовтня Фергюсон та Емі взяли участь у своїй першій антивоєнній демонстрації; то був марш, організований Комітетом проти війни у В’єтнамі, який зібрав десятки тисяч людей – від студентів-маоїстів до ортодоксальних юдейських рабинів, найбільший натовп, який їм доводилося бачити за межами бейсбольних та футбольних стадіонів. Маніфестанти попрямували П’ятою авеню, а потім повернули на майдан ООН, дехто співаючи, дехто – скандуючи гасла, дехто (як Фергюсон та Емі) мовчки йдучи пліч-о-пліч рука в руку; а юрми тих, хто в марші участі не брав, сиділи на низенькій стіні, яка йшла по периметру Центрального парку, аплодуючи або підбадьорливо вигукуючи, тоді як інша, провоєнна «фракція» (Фергюсон визначив цих людей як «проти-проти-воєнних») вигукувала обра5зи й непристойні лайки, а в кількох епізодах закидала демонстрантів яйцями, нападала на них і стусала або поливала червоною фарбою.
Через два тижні провоєнні та проти-проти-воєнні сили влаштували в Нью-Йорку власний марш, який вони назвали «Днем підтримки військових дій Америки у В’єтнамі» і в якому взяли участь двадцять п’ять тисяч людей. Учасники маршу пройшли повз групи конгресменів та сенаторів, які вітали їх з високих трибун. У той момент іще мало американців готові були визнати хибність тої війни, яку вів уряд їхньої країни, але попри присутність у В’єтнамі ста вісімдесяти тисяч американських військових, попри бомбардування, відомого як «Операція Розкотистий Грім», котре тривало вже вісім місяців, попри те, що американські війська наступали (і кількість загиблих в боях під Чу-Лай та в долині Я-Дранг американців зростала), швидка та неминуча перемога, котру Джонсон, Макнамара та Вестморленд обіцяли широкому американському загалу, видавалася дедалі більш сумнівною. Наприкінці серпня Конгрес прийняв закон, котрий запроваджував покарання п’ятьма роками тюрми і штрафом до десяти тисяч доларів кожного визнаного винним в знищенні армійських повісток. Проте молоді люди й далі продовжували спалювати свої військові квитки та повістки під час публічних протестів, а країною ширився рух протидії призову до війська. За день до того, як Фергюсон та Емі пройшли маршем по П’ятій авеню, біля призовного пункту збройних сил на Вайтхол-стріт зібралися три сотні людей і стали свідками того, як двадцятидвохрічний Девід Міллер підніс палаючого сірника до своєї повістки – і це стало першим актом відкритої зневаги до нового федерального закону. Іще четверо молодих людей спробували зробити те ж саме двадцять восьмого жовтня на Фолі-сквер, але на них накинувся цілий натовп недоброзичливців та поліції. Наступного тижня, коли п’ятеро інших збиралися спалити свої повістки під час демонстрації на Юніон-сквер, з натовпу вискочив молодий прихильник воєнних дій і обприскав їх з вогнегасника, а коли п’ятеро промоклих хлопців все ж таки спромоглися підпалити свої змокрілі повістки, сотні людей, що стояли за поліцейським кордоном, почали скандувати: «Радість нам несіть – Ханой розбомбіть!»