Вони кричали також: «Паліть себе, а не повістки!», натякаючи на жахливий випадок, коли квакер-пацифіст спалив себе заживо чотирма днями раніше на території Пентагону. Прочитавши розповідь одного католицького священика-француза про те, як його парафіян-в’єтнамців спалили напалмом, тридцятиоднорічний Норман Моррісон, батько трьох малих дітей, поїхав зі свого будинку в Балтіморі до Вашингтону, сів на відстані близько п’ятдесяти ярдів від вікна кабінету міністра оборони Роберта Макнамари, облив себе керосином – і мовчки приніс себе в жертву на знак протесту проти війни. Свідки казали, що полум’я піднялося на десять футів угору, то було виверження вогню, сумірне за своєю силою зі спалахом напалму, скинутого з літака.
«Паліть себе, а не повістки».
Емі мала рацію. Маленький, майже непомітний інцидент під назвою «В’єтнам» переріс у конфлікт «більший за Корейський, більший за будь-що після Другої світової війни», і з кожним днем він продовжував розростатися, кожної години до тієї далекої злиденної країни відряджалися нові війська на боротьбу з комуністичною загрозою, аби не дати Північному В’єтнаму завоювати В’єтнам Південний – двісті тисяч, чотириста тисяч, п’ятсот тисяч молодих людей Фергюсонового покоління відправляли до джунглів та сіл, про які раніше ніхто не чув і не міг показати на географічній мапі, і, на відміну від Корейської та Другої світової воєн, які гуркотіли в краях, розташованих за тисячі миль від американської землі, ця війна відбувалася і у В’єтнамі, і вдома. Аргументи проти військової інтервенції були для Фергюсона такими чіткими й зрозумілими, такими переконливими своєю логічністю, такими самоочевидними після ретельного розбору фактів, що йому важко було збагнути, як хто-небудь може підтримувати війну, але її підтримували мільйони, значно більше мільйонів на той момент, аніж тих мільйонів, які виступали проти, і в очах прихильників війни кожен, хто виступав проти політики уряду, був ворожим агентом та американцем, котрий втратив право називатися американцем. Кожного разу, побачивши іще одного дисидента, який ризикував потрапити на п’ять років за ґрати, спалюючи свою повістку, вони кричали: «Зрадник!», або «Комуняка!», тоді як Фергюсон цих хлопців поважав і вважав їх найхоробрішими та найпринциповішими громадянами Америки. Він цілковито їх підтримував і ладен був ходити з демонстрантами проти війни доти, доки додому не повернеться останній солдат, але він ніколи не зміг би бути одним із них, ніколи не став би поряд з ними через відсутність великого пальця на лівій руці, яка врятувала його від загрози, котра мала нависнути над його товаришами-студентами того дня, коли вони закінчать коледж, і військові покличуть їх проходити медкомісію. Відкрита непокора призову була заняттям не для скалічених та інвалідів, а для фізично здорових, для тих, кого кваліфікують придатними для стройової служби, але навіщо наражатися на ризик потрапити за ґрати через якийсь безглуздий демарш? В тюрмі – одиноко, думав Фергюсон, неначе від був вигнанцем, вигнаним з середовища самих вигнанців, тому його самоусвідомлення було пов’язане з певним відчуттям сорому, але хоч як би там не було, а автомобільна катастрофа звільнила його від майбутньої внутрішньої боротьби – чинити опір чи накивати п’ятами від призову, він один серед своїх знайомих був вільний від страху наступного кроку, і це, безсумнівно, допомогло йому встояти на ногах в ті часи, коли так багато інших хлопців втратили рівновагу й упали, бо країна вже розділилася навпіл в результаті вересневих та жовтневих подій 1965 року, і відтоді вже не можна було мовити слово «Америка», щоби при цьому на думку не спало іще одне слово: «Божевілля».