Ми мусили знищити те село, щоби його врятувати.
А потім, дев’ятого листопада, через тиждень після самогубства Нормана Моррісона на території Пентагону і приблизно через шість тижнів після початку першого семестру Фергюсона в Колумбії, коли він продовжував намацувати свій шлях, іще не переконавшись повністю, що такий коледж – це саме те, що йому потрібно, в Нью-Йорку погасло світло. Це сталося о 5:27 вечора; протягом тринадцяти хвилин територія площею вісімдесят тисяч квадратних миль була знеструмлена, і понад тридцять мільйонів людей опинилися в темряві, серед яких були вісімсот тисяч мешканців Нью-Йорку, котрі поверталися з роботи додому. Неборака Фергюсон, який, схоже, на той час вже довів до бездоганності своє вміння опинятися там, де не треба і коли не треба, опинився сам-один в ліфті, що піднімався на десятий поверх гуртожитку Карман-хол. Він повернувся туди, щоби залишити свої підручники і переодягнутися в теплішу куртку і не збирався проводити в кімнаті більше одної хвилини, оскільки вони з Емі домовилися готувати в її квартирі спагеті на вечерю о шостій, після якої він мав би взятися за прочитання роботи з історії, яку вона закінчила того ж дня – п’ятнадцять сторінок про бунт на майдані Хеймаркет-сквер в Чикаго; свої редакторські послуги він надавав кожного разу, коли Емі писала якусь роботу, бо їй буде спокійніше, за її словами, коли він перегляне роботу перед тим, як вона здасть її викладачеві. Потім вони мали посидіти разом у вітальні на дивані з пару годин, виконуючи свої домашні завдання на завтрашні заняття (Фукідід у Фергюсона, і Джон Стюарт Мілл – у Емі), а опісля, якщо буде настрій, вони хотіли сходити на Бродвей до бару «Вест-Енд» попити пива, можливо – потеревенити з друзями, якщо вони там трапляться, а насидівшись в барі, вони повернуться до її квартири й проведуть іще одну ніч в маленькому, але надзвичайно комфортному ліжечку Емі.
Фергюсон так і не второпав, що трапилося першим – раптова зупинка ліфту чи вимкнення світла, чи дві події сталися одночасно: коротке миготіння флуоресцентних лампочок угорі, а потім ліфт несамовито сіпнувся, вся його кабіна довкола нього, щось засичало і гепнуло, гепнуло і засичало, або ж удар і сичання трапилися одночасно, але хоч як би вони не трапилися, трапилися вони дуже швидко, і через дві секунди світло погасло, а ліфт припинив свій рух. Фергюсон застрягнув десь поміж шостим та сьомим поверхами, і там він і залишився протягом наступних тринадцяти з половиною годин, сам-один в темряві і не маючи нічого робити, окрім як досліджувати думки у власній голові, сподіваючись, що лампочки увімкнуться іще до того, як його підведе сечовий міхур.
Від самого початку він зрозумів, що це – не лише його проблема, а проблема всіх і кожного. По всьому будинку волали люди: «Світло зникло! Світло зникло!», і наскільки міг судити Фергюсон, в їхніх голосах не чулося паніки, а чувся в них захват і радісні нотки, шахтою ліфта піднімався виплеск дикого реготу, відбиваючись від стінок кабіни, стара й нудна рутина втратила свою мету, з неба впало щось неочікуване, містом неслася якась чорна комета, тож влаштуймо з цього приводу гучну гулянку! Це добре, подумав Фергюсон, і чимдалі тривали розваги, тим більше втримували вони його від паніки, бо якщо нікому не було страшно, то чому б мало бути страшно йому? Навіть попри те, що він опинився у пастці в металевій коробці і бачив не більше за найсліпішого сліпця беззоряної зимової ночі на Північному полюсі, навіть попри те, що почувався він наче в труні, де він міг би померти від голоду, якщо не спроможеться виповзти з неї.
Через дві-три хвилини найбільш метикуваті студенти почали гепати по дверях ліфту й питатися, чи не було кого-небудь всередині. «Так!», вигукнули кілька голосів, і Фергюсон дізнався, що він не один такий горопаха, що зайнятими були всі два ліфта, але в другому було з півдюжини людей, тоді як Фергюсон був один, і не просто ув’язнений, як інші, а кинутий в камеру-одиночку, тому коли він вигукнув своє ім’я та номер кімнати (1014В), чийсь голос гукнув йому у відповідь: «Арчі! Ну ти й лошара!» На що Фергюсон спитав: «Тіме! Скільки це триватиме?» Відповідь Тіма була далеко не оптимістичною: «Та дідько його знає!»