Отже, нічого не вдієш. Він мав сидіти в ліфті й чекати, поки не з’явиться світло – невдалий пан Неборак, який збирався до квартири своєї подруги, але натомість випадково став Жертвою Експерименту Номер 001, замкненою в камері сенсорної деривації, підвішеній на висоті шести з половиною поверхів над поверхнею землі, таким собі Гаррі Гудіні Ліги плюща, Робінзоном Крузо міста Нью-Йорк з усіма його передмістями, і якби не увесь жах перебування в непроглядно темній кабінці, то Фергюсон сміявся б з самого себе, тішачись з того, що він – комічний бевзь номер один, або космічний бевзь номер один.
Що ж, доведеться сцяти в штани, вирішив він. У той момент, коли з’явиться потреба випорожнити сечовий міхур, він краще вдасться до самозмочувальної практики свого раннього дитинства, аніж напудить на долівку, де йому доведеться потім сидіти невідомо скільки годин в калюжі холодної сечі.
Ані цигарок, ані сірників. Куріння допомогло б коротати час, а сірники дали б йому змогу час від часу обдивлятися довкола, вже не кажучи про жевріючий кінчик цигарки, який спалахував яскравіше з кожною затяжкою, але і цигарки, і сірники скінчилися у нього іще вдень, і він збирався купити їх по дорозі до квартири Емі на Західній 111-й вулиці. Тепер про цигарки й сірники залишилося тільки мріяти. Мрій далі, дивна людина.
Дізнатися, чи й досі працювали телефони, було неможливо, але на той малоймовірний випадок, що все ж таки вони працювали, Фергюсон знову гукнув Тіма, щоби попросити свого сусіда по кімнаті зателефонувати Емі і сказати їй про халепу, в яку він потрапив, і щоби вона не хвилювалася, коли він не прийде до неї о шостій, але Тіма поруч вже не було, бо коли Фергюсон гукнув цього разу, йому ніхто не відповів. Радісне ухання та сміх через кільканадцять секунд вщухли, натовпи в коридорах здебільшого порозходилися, а Тім, напевне, пішов нагору курнути косячок разом зі своїми друзями-любителями марихуани з десятого поверху.
Так темно було в ліфті, так відокремлено від усього, так далеко від світу, яким його уявляв собі Фергюсон, що в його голові стало поволі визрівати питання: а чи перебуває він і досі у власному тілі?
Він згадав про наручного годинника, який подарували йому батьки на шостий день народження, маленький дитячий годинник з гнучким металічним браслетом і цифрами на циферблаті, які світилися в темряві. Ті зелені світлі цифри були такими заспокійливими, коли він лежав у ліжку, чекаючи, доки сон не скліпить йому очі й не понесе на своїх хвилях, такі собі маленькі флуоресцентні приятелі, які щезали вранці, коли сходило сонце, друзі вночі, але звичайні мальовані цифри удень, і тепер, коли Фергюсон більше не носив того годинника, йому стало цікаво – що сталося з тим давнім подарунком і куди він подівся. Нічого не видно, ані тобі відчуття часу, ані жодної можливості дізнатися, скільки він уже просидів у ліфті – двадцять хвилин, півгодини, сорок хвилин чи годину.
«Голуаз». Саме ці цигарки збирався він придбати, йдучи по Бродвею, цю марку вони з Емі почали курити під час літньої поїздки до Парижа – товсті й міцнющі тютюнові палички в блідо-блакитних пачках без целофану, найдешевші цигарки у всій Франції, і достатньо було просто закурити «Голуаз», щоби повернутися в ті дні і ночі, які вони з Емі проводили в отому іншому світі, а різкий, схожий на сигарний, аромат їхнього диму так відрізнявся від аромату світлого тютюну цигарок «Кемел», «Лакі-Страйк» та «Честерфільд», що лише одна затяжка відсилала їх назад до номеру вісімнадцять у маленькому готелі напроти ринку, і раптом вони знову починали свої мандри вулицями Парижа, знову переживали щастя від свого перебування там разом, а цигарки були ознакою того щастя, щастя свого нового й сильнішого кохання, яке поглинуло їх того місяця, котрий вони провели за кордоном, і яке виражалося тепер такими актами, як організація несподіваної зустрічі з молодими й вульгарними поетами-першокурсниками як подарунок новому члену «Легіону покидьків» з Морнінгсайд-Хайтс – благослови, Господи, Емі за її талант до непередбачуваних жестів, її здатність до блискавичної імпровізації, її широку душу й щедре серце.