То був найгірший момент, сказала матір, той момент, коли їй здалося, що цілий світ припинить своє існування, але окрім нього були й інші небезпечні випадки, цілий список непередбачуваних струсів та негараздів. І вона почала перелічувати всі ті нещасні випадки, які трапилися з ним у дитинстві, з яких декотрі могли вбити його або покалічити, наприклад, колись він мало не подавився не пережованим як слід шматком біфштексу, колись проколов собі стопу скляною скалкою, після чого йому довелося накладати чотирнадцять швів, колись перечепився й упав на гострий камінь, так розрізавши щоку, що довелося накладати одинадцять швів, колись його так вкусила бджола, що у нього напухли й не розплющувалися очі, а минулого літа, навчаючись плавати, він мало не потонув, коли його двоюрідний брат Ендрю штовхнув його під воду. І кожного разу, переповідаючи Фергюсону один із цих епізодів, матір питала його, чи пам’ятає він їх, і він дійсно їх пам’ятав, пам’ятав так чітко й виразно, неначе вони трапилися лишень вчора.
Ця розмова відбувалася в середині червня, три дні потому, як Фергюсон впав у дворі з дуба й зламав ліву ногу. Матір, нагадуючи увесь перелік лих, що з ним трапилися, намагалася продемонструвати йому, що кожного разу, коли він в минулому отримував травму, то неодмінно одужував, що спершу тіло його боліло, а потім припиняло боліти, і що саме це станеться і з його ногою. Це погано, що нога зараз у гіпсі, але через певний час гіпс неодмінно знімуть, і він знову буде як нова копійка. Фергюсон поцікавився, коли це станеться, мати відповіла, що десь через місяць, і йому ця відповідь не сподобалася як надзвичайно розпливчаста й незадовільна. Місяць означав один місячний цикл, і це іще можна було перетерпіти, якщо погода не буде надто спекотною, але десь означало період навіть довший за місяць, невизначений, а отже нестерпний відрізок часу. Та не встиг він достатньо накрутити себе, щоби обуритися несправедливістю такої ситуації, як матір поставила йому запитання, дивне запитання, мабуть, найдивніше з усіх, які вона йому ставила.
«Ти на себе гніваєшся, Арчі, чи на дерево?»
Як приголомшливе запитання для хлопця, який іще в дитсадок ходив! Гніватися? А чому він має на щось гніватися? Може, йому просто сумно?
Матір посміхнулася. Сказала, що тішиться з того, що він не мав нічого проти самого дерева, бо їй те дерево подобалося, те дерево подобалося й батьку, що вони придбали цей будинок у Вест-Орандж здебільшого через великий двір, а найбільшою й найгарнішою річчю був височенний дуб, що стояв посеред двору. Три з половиною роки тому, коли вони з батьком вирішили полишити квартиру в Ньюарку й купити будинок в передмісті, вони шукали підходяще житло в різних містечках: Монклері й Мейплвуді, Мілберні та Саут-Оранджі, але в жодному з них підходящого будинку не виявилося. Вони вже втомилися і розчарувалися, бо, побувавши в стількох місцях, не знайшли того, що шукали, як раптом натрапили на цей будинок і відразу ж збагнули що це – те, що їм треба. Вона раділа, що він не гнівався на дерево, сказала матір, бо якби він на нього гнівався, то їм би довелося його зрубати. Навіщо ж його рубати? Спитав Фергюсон, і йому стало смішно від думки, що його матір буде рубати отаке велике дерево, його красива матір вбереться в робочу одіж і заходиться цюкати дуба величезною блискучою сокирою. Тому що я, Арчі, на твоєму боці, пояснила вона, і всякий твій ворог буде й моїм ворогом.
Наступного ранку батько приніс до кімнати Фергюсона з «Домашнього Світу Трьох Братів» кондиціонер повітря. На вулиці стає жарко, пояснив він, маючи на увазі, що він хотів би додати синові комфорту, коли малий лежатиме на ліжку з загіпсованою ногою. А іще кондиціонер допоможе від сінної лихоманки, бо не дасть квітковому пилку залітати до кімнати. Ніс Фергюсона був надзвичайно чутливим до переношуваних вітром дратівливих речовин, які виникають з пилу, трави та квітів, тому чим менше він чхатиме під час одужання, тим менше болітиме його зламана нога, оскільки чхання має в собі потужну силу і резонує по всьому тілу – від маківки нетямущої голови Фергюсона й до кінчиків його пальців на ногах. Фергюсон спостерігав, як батько заходився встановлювати кондиціонер у вікна праворуч від письмового столу, і ця операція виявилася значно простішою, аніж він гадав: почалася вона з видалення шибки, і для неї знадобилися такі приладдя, як рулетка, олівець, дриль, шприц-пістолет для нанесення герметика, дві планки нефарбованої деревини, викрутка та кілька шурупів. Фергюсон був вражений тим, як швидко й чітко працював його батько, неначе руки самі розуміли, що треба було робити, не потребуючи при цьому команд з мозку, такі собі автономні руки, наділені своїми власними знаннями. А потім настав момент підняти великий металевий куб з підлоги і встановити його у вікно. Такий важкий предмет, подумав Фергюсон, але батько підняв його без всякого видимого зусилля, завершуючи роботу за допомогою викрутки та шприц-пістолета, він почав мугикати ту мелодію, як завжди мугикав, виконуючи якусь хатню роботу, – то був старий хіт Ела Джолсона під назвою «Синок»: «Звідки тобі знати, як же мені сказати, як я, синку, тебе люблю». Потім батько нахилився підняти шуруп, що впав на підлогу, а коли знову розігнувся, то раптом вхопився правою рукою за поперек. «Азохен вей!», вигукнув він. «Схоже, я розтягнув м’яз». Засобом від розтягнення м’язу було лягти спиною на щось пласке й полежати кілька хвилин, пояснив батько, бажано на твердій поверхні. А оскільки найтвердішою поверхнею була підлога, то він швидко вмостився на долівці побіля Фергюсонового ліжка. То було дуже незвичне видовище, і малий, перехилившись через край ліжка, ошелешено витріщався на батька, який розпростерся під ним на підлозі. Вдивляючись в скорчене гримасою обличчя татуся, він вирішив поставити йому запитання, про яке він думав уже багато разів протягом останнього місяця, але не знаходив слушної нагоди, спитати: що робив батько, перш ніж стати начальником «Домашнього Світу?» Він побачив, як очі Фергюсона-старшого забігали по стелі, наче шукаючи там відповіді на поставлене запитання, а потім малий помітив, як м’язи довкола батькового рота смикнулися донизу, і це було для нього знайомим порухом, який свідчив про те, що батько намагався придушити посмішку, а це, в свою чергу, означало, що зараз мало статися дещо несподіване. «Я полював велику дичину», відповів батько спокійно й невимушено, не подавши жодної ознаки, що збирається начепити синові на вуха купу такої жахливої нісенітниці, яку іще ніколи йому не розповідав. Наступні двадцять-тридцять хвилин він згадував про левів, тигрів та слонів, про неймовірну африканську спеку, про те, як він прорубувався крізь густі джунглі, як пішки перетинав Сахару, видряпувався на гору Кіліманджаро, як його мало не проковтнув велетенський удав, як його одного разу спіймали людоїди і мало не кинули в казан з киплячою водою, але він в останню мить примудрився вивільнитися з плющів, якими вони зв’язали йому руки та ноги, і спромігся втекти в чащу тропічного лісу, бо бігав швидше, ніж його люті поневолювачі, як одного разу, незадовго до одруження з матір’ю Фергюсона, він подався на сафарі й заблукав в глушині в самісінькому центрі Африки, цього «чорного континенту», і вийшов до широкої безкінечної савани, де побачив череду динозаврів, що паслися, щипаючи травичку, останніх живих динозаврів на землі. Фергюсон був достатньо дорослим, аби знати, що динозаври вимерли мільйони років тму, але інші батькові історії видалися йому імовірними, може, і не обов’язково правдивими, але імовірними, а отже вірогідними – можливо. А потім до кімнати увійшла матір і, побачивши батька на підлозі, спиталася, чи не сталося чогось з його спиною. Ні, відповів батько, я просто лежу собі й відпочиваю, а потім піднявся так, наче його поперек уже не болів, підійшов до вікна й увімкнув кондиціонер.