Французька поезія. Осінній семестр – Дев’ятнадцяте століття: Ламартін, Віньї, Гюго, Нерваль, Мюссе, Готьє, Бодлер, Маларме, Верлен, Курб’є, Лотреамон, Рембо, Лафорг. Весняний семестр – Двадцяте століття: Пегі, Клодель, Валері, Аполлінер, Жакоб, Фарг, Ларбо, Сандрар, Перс, Реверді, Бретон, Арагон, Деснос, Понж, Мішо.
Незабаром до нього прийшло розуміння, що є найкращим у Колумбії – курси, викладачі й однокурсники. Списки літератури були прекрасні, класи – невеличкі, і проводили їх штатні професори, котрим було вельми цікаво й приємно навчати студентів, а його однокурсники виявилися розумними, добряче підготовленими і не боялися відповідати на заняттях. Фергюсон говорив небагато, проте вбирав у себе все, що обговорювалося на тих одно- й двогодинних семінарах, відчуваючи, що знайшов притулок в якомусь інтелектуальному раю, а оскільки він швидко зрозумів, що, попри численні книги, прочитані ним за останні десять-дванадцять років, він і далі не знає майже нічого, а тому старанно читав усі задані тексти, по кількасот сторінок на тиждень, а іноді більше тисячі, час від часу спотикаючись, та хоча би прогортав ті книги й вірші, що йому не піддавалися («Міддлмарч», «Місто Боже» та нудну помпезність Пегі, Клоделя й Перса), а часом виконував навіть більше, ніж від нього вимагалося (перечитав усього «Дон Кіхота», коли задавали читати вибране, що становило лише половину всієї книги, – та як він міг відмовитися прочитати цілком цю найкращу й наймогутнішу з усіх книг?). Через два тижні після початку осіннього семестру з Ньюарку прибули його батьки та повели його та Емі вечеряти в «Зелене дерево», недорогий угорський ресторан на Амстердам-авеню, що дуже сподобався Фергюсонові, який назвав його «Місто Ням», і коли він там завів мову про те, як йому подобаються курси і як його вражає той факт, що тепер основна робота в його житті – читати й писати про книги (!), мати розповіла йому історію про її власну велику пригоду в період до його народження, а вона була вимушена увесь час проводити в ліжку, і робити їй було цілковито нічого, лише читати всі поспіль чудові книги, рекомендовані їй Мілдред, десятки творів, котрі Стенлі брав для неї в бібліотеці і про котрі вона думає й досі, багато з них по стількох роках свіжі в її пам’яті, а оскільки Фергюсон не міг пригадати, щоб бачив її в процесі читання чого-небудь, окрім небагатьох трилерів і ще якихось книг з мистецтва й фотографії, його зворушив образ молодої, вагітної матері, що лежить увесь день самотою в їхній першій ньюаркській квартирі, і романи прилаштовані довкола її живота, що все збільшується, горбика під шкірою, що було нічим іншим, як ним самим, ще ненародженим, і так, мовила його мати, тепло посміхнувшись при думці про тих давно минулих часах: Як ти міг не любити книги – після усіх тих книг, що їх я прочитала, поки була вагітна тобою?
Фергюсон розсміявся.
Не смійся, Арчі, сказав його батько. Біологи називають це осмосом.
Або метемпсихозом, додала Емі.
Фергюсонова мати збентежилася. Психоз? запитала вона. Про що ми говоримо?
Переселення душ, пояснив Фергюсон.
Так, звичайно ж, мовила мати. Саме це я й намагаюся сказати тобі. Моя душа – це твоя душа, Арчі. І завше нею буде, навіть потому, як зникне моє тіло.
Навіть не кажи про це, сказав Фергюсон. Я вже порозмовляв з хлопцями, тими, що нагорі, та домовився, і вони дали мені слово, що ти житимеш вічно.
Добрі заняття, добрі вчителі, добрі однокурсники, проте не всі аспекти перебування в Колумбії тішили Фергюсона, і поміж тим, що йому не подобалося, були її суворі претензії до Ліги плюща, її ретроградні правила й жорсткі протоколи поведінки, її недостатній інтерес до добробуту студентів. Уся влада зосередилася в руках адміністрації, і студента могли виключити з коледжу будь-якої миті – без належних процедур чи незалежної комісії, котрі мали б стежити за проблемами дисципліни, і їм не довелося б навіть давати пояснення. Не те щоб Фергюсон планував потрапляти в якусь халепу, але час показував, що в них потрапляють інші, і коли більшість подібних студентів навесні 1968-го вирішило влаштувати протест, весь навчальний заклад знавіснів.
Але докладніше про це нижче.
Фергюсон був задоволений тим, що він у Нью-Йорку, задоволений, що він з Емі в її, Емі, Нью-Йорку, нарешті – повноправний мешканець столиці двадцятого століття, та, хоча він навіть і був знайомий із районом довкола Колумбії, – а чи частково з ним знайомий тепер, коли тут мешкав, він нарешті роздивився в Морнігсайд-Хайтс те, чим цей район був насправді: зранена територія убозтва та відчаю, що розпадається, суцільні квартали занепалих будівель, де в більшості помешкань проживали миші, пацюки й таргани – поруч із тими людьми, що заселяли ці квартири. Брудні вулиці часто бували засипані неприбраним сміттям, на цих вулицях половина пішоходів не при своєму розумі, чи от-от з’їде з глузду, а чи приходить до тями після нервового зриву. Цей район – нульовий кілометр для втрачених душ Нью-Йорка, і щодня Фергюсон проходив повз десятки чоловіків і жінок, занурених у глибокі, незрозумілі діалоги з невидимими іншими, з неіснуючими особами. Однорукий волоцюга із напханим пакетом з крамниці, його горбате тіло склалося само в себе, витріщався у тротуар і бурмотів «Отче наш» тихим, скреготливим голосом. Карлик-бородань, що влаштувався біля дверних пройм чиїхось будинків на бокових вуличках, що розходилися від Амстердам-авеню, читав щомісячні номери «Дейлі Форвард» через зазубрену скалку поламаної лупи. Опасиста жінка, що тинялася кварталом у піжамі. На острівцях безпеки посеред Бродвею п’яні, старі й божевільні збивалися в групки на лавицях понад решітками метро, сиділи плечем до плеча, і кожен мовчки вдивлявся у простір. Нью-Йорк гидоти. Нью-Йорк дротів і смерті. А потім був іще чоловік, котрого всі називали Ямкі, старий психопат, який щодня стояв на розі перед «Повно горіхів» та монотонно наспівував слова яуве ямпкі, оратор старої школи, кого почергово називали Доктором Ямкі та Емшем, самозваний син Наполеона, самозванець-месія, переконаний американський патріот, який ніколи ніде не з’являвся на вулиці без власного американського прапора, котрим у холодні дні огортав собі плечі, наче хусткою. І ще голомозий мужчина-хлопчик Боббі з кулеподібною головою, той цілими днями працював на побігеньках у господарів «Крамниці друкарських машинок Ральфа» на розі Бродвею та 113-ї вулиці, гасав тротуарами, розчепіривши руки, імітуючи літак, вихляв у людському натовпі, ревучи двигуном «Б-52» на повній швидкості. Та безволосий Сем Стайнберг, незмінний Сем С., який щоранку прибував з Бронксу з двома пересадками в метро, аби торгувати шоколадними батончиками на Бродвеї чи перед Гамільтон-холом, а ще він продавав по доларові свої примітивні малюнки уявних тварин «Чарівним маркером», маленькі роботи, виконані на картонках із пральні, котрі вкладали у випрасувані сорочки, і закликав усіх, хто готовий був його слухати: Гей, міста, тут нові картинки, ось приикраснії новії картини, найприикраснішії новії картини в цілому свійті. Тут і грандіозна загадка «Гармонії», занепалого готелю для невдах, що стояв на перехресті Бродвею та 110-ї вулиці, найвищої будівлі на багато кварталів довкола, а на цегляній стіні там виведено величезними літерами, розбірливими й за чверть милі, девіз готелю, котрий вочевидь можна було розцінити як найдотепніший у світі оксюморон: «Готель Гармонія – тут жити саме задоволення».