Він цікавився не пивом і не бурбоном, а бесідою, нагодою поспілкуватися з друзями зі «Спектейтора» та «Колумбія Рев’ю», порозмовляти з політичними знайомими Емі та різними завсідниками «Вест-Енду», а напої слугували всього лише рідким засобом, котрі він потягував лише для того, щоб і далі сидіти в кабінці, адже у Фергюсона в житті вперше було так, що його оточували люди, з ким хотілося б поспілкуватися, вже не просто одна Емі, котра останні два роки була його єдиним співбесідником, єдиною особою на світі, з ким варто було взагалі розмовляти, таких було декілька, тепер їх стало багато, і розмови, що точилися у «Вест-Енді», становили для нього таку ж цінність, як і все, що обговорювалося на заняттях у Гамільтон-холі.
Хлопці зі «Спектейтора» були серйозною командою, працьовитими, радше зубрили, аніж тошнотики, коли вже йшлося про те, як вони одягалися чи стриглися, проте зубрилами вони були з тошнотними душами, і співбрати-новачки Фергюсона з класу 69-го вже були досвідченими газетярами, щойно після середньої школи, але такі, що вже вкорінилися в своїй роботі і віддані їй так, начебто вони виконували її вже багато років. Штатні працівники «Спектейтору» зі старших за віком відвідували інший бар, за кілька кварталів нижче Бродвеєм, «Золотий поручень» – він був улюбленим місцем бандитів і качків, однак Фергюсонові приятелі вибирали тьмяніше, не таке буйне середовище. Як у «Вест-Енді», і з тієї трійці, що іноді ходила з ним випити й поспілкуватися в якій-небудь боковій кабінці, там бували спокійний і вдумливий Роберт Фрідман, хлопець з Лонг-Айленду, котрий висвітлював Академічну Успішність і у своєму вісімнадцятирічному віці вже вмів писати так само майстерно й професійно, як і будь-який репортер із «Таймс» чи «Геральд Трібюн», базікало Грег Мальгауз із Чикаго (Спорт) та наполегливий, допитливий, надміру саркастичний Аллен Бранч із Сан-Франциско (Справи Спільноти), і всі вони були згідні з тим, що правління газети надто консервативне, надто несміливо реагує на кепську політику університету стосовно війни (дозволяє вхід до студмістечка військовим вербувальникам, не розриває зв’язків з ППФР – програмою підготовки флотських резервістів), так само, як і на тактику власників міських нетрів під час виселення злиденних мешканців багатоквартирних будинків, що належали університетові, щоби й надалі розширювати Колумбію на сусідні райони, і коли прийде їхня черга керувати «Спектейтором» навесні їхнього молодшого курсу, вони оберуть головним редактором Фрідмена та швидко візьмуться за справу і
змінять усе. Плани на цей переворот лише підтверджували те, що Фергюсон і без того вже зміркував щодо першого курсу. Вони відрізнялися від класів, старших за віком – були агресивніші, більш нетерплячі, готові стати до бійки з тупістю, самовдоволеністю та несправедливістю. Діти, народжені в повоєнному 1947-му, мали мало спільного з дітьми війни, що народилися всього на два-три роки раніше, бо за цей короткий термін устиг відбутися розлом між поколіннями, і хоча більшість старшокурсників і далі йшли за тими істинами, котрі засвоїли в 1950-х, Фергюсон та його друзі розуміли, що живуть в ірраціональному світі, де вбивають своїх президентів, ухвалюють закони проти власних громадян та відсилають свою молодь помирати в безглуздих війнах, а це означало, що вони більш налаштовані на реальність, аніж їхні старші. Конкретний приклад, тривіальний випадок, та, попри те, доречний: битви через шапочки Ознайомного тижня абітурієнтів. Фергюсон інстинктивно відмовився носити свою шапочку, але так само вчинили й хлопці з «Колумбія Рев’ю» та «Спектейтора», і десятки інших, і в дні перед початком занять у паралелі з шістсот дев’яноста трьох студентів понад третину не відвертали очей і зіштовхувалися плечима зі старостами-футболістами. Нічого так і не вийшло. Кожен противник шапочок діяв так із власної волі, йому була огидна думка про те, що доведеться розгулювати всім студмістечком, наче новобранцеві з бригади «Двійники», і таким чином зараза спротиву розповзалася, доки не перетворилася фактично на масовий рух, на всезагальний бойкот, на боротьбу між традицією й тверезим глуздом. Урешті-решт адміністрація оголосила, що віднині для всіх вступників до університету носіння шапочок необов’язкове. Мізерна перемога, так, але, можливо, передвісник майбутнього. Сьогодні шапочки, а завтра – хтозна?