Дейтонський хлопчина звалився на своє ліжко й посміхнувся: Не будь таким буркотуном, Арчі. Ти говориш, як мій батько.
Мені начхати, скільки наркоти ти вживаєш, але ж тобі стане не дуже весело, якщо тебе звідси викинуть, га?
Дурниці мелеш, містере Нью-Джерсі. У мене в цьому семестрі суціль п’ятірки й четвірки, і то п’ятірок більше, ніж четвірок, і якщо я на іспитах через місяць відповім так, як треба, я, ймовірно, потраплю до списку відмінників. Ото вже батя пишатиметься мною.
Що ж, молодець. Та якщо ти маєш намір і далі щодня набуватися, то скільки ти ще протягнеш?
Протягну? Та я завжди не лише тягну, я постійно суну вперед, і чим вище злітаю, тим більше вперед. Тобі самому треба якось це спробувати, Арчі. Міцнезні стояки по цей бік від Гібралтарської скелі.
Фергюсон коротко форкнув – майже так, як форкала Емі, – та в цьому випадку це було визнанням поразки, а не справжнім сміхом. Він розпочав суперечку, яку не міг виграти.
Ми ніколи не будемо молодші, ніж зараз, мовив Тім, а потому, як ти молодий, усе доволі швидко котиться донизу. Нудна дорослість. Вся така фігня. Робота, дружина, пара дітей, і ось ти вже чвалаєш у капцях, очікуєш, коли тебе відвезуть на фабрику клею – без зубів і без нічого. Так чому ж не пожити й не повеселитися, доки можеш?
Усе залежить від того, що ти називаєш веселощами.
Відпускання всього, наприклад.
Згоден. Але як ти собі уявляєш відпускання?
Добряче зарядитися і лізти геть із шкіри.
У тебе таке, може, й виходить, але це не для всіх.
А ти б хіба не вибрав політ, а не повзання по землі? Це ж так просто, Арчі. Просто піднімаєш руки – і злітаєш.
Декому з нас цього не хочеться. І навіть якщо думати, начебто ми хочемо, у нас не вийде.
А це чому?
Просто ми не здатні, і все. Просто не можемо.
Справа була не в тому, що Фергюсон не вмів літати чи відпускати, чи вистрибувати зі шкіри, проте для всього цього йому потрібна була Емі, і тепер, коли вони пережили свій перший розрив, своє перше примирення й своє перше переживання того-що-сплять-вони-разом-щоночі у Франції, він уже не був здатен відокремити уявлення про те, ким він є, від потреби бути з нею. Нью-Йорк став наступним кроком уперед, повсякденним життям з нагодою щодня бачитися одне з одним, бути разом майже повсякчас, та Фергюсон усвідомлював, що не може жодну з цих нагод сприймати як щось задане, оскільки розрив навчив його: Емі – така особа, котра потребує більше місця, ніж більшість людей, і що її матір з її психологічним тиском спричинила в неї алергію на будь-яку і всяку емоційну напругу, і якщо він вимагатиме від неї більше, ніж вона згідна давати, рано чи пізно вона знову від нього відвернеться. Іноді він запитував себе, чи не надміру він її кохає – або чи не навчився він іще, як кохати її правильно, оскільки суть була в тому, що Фергюсон був би радий одружитися на ній хоч завтра, навіть вісімнадцятирічним студентом у перший період свого навчання в коледжі він був готовий іти далі протягом усього життя з нею і ніколи навіть не поглянути на іншу жінку. Він знав, до чого недоречні такі його думки, однак не міг їх відкинути. Емі цілковито сплелася з ним у ньому самому. Він був тим, ким був, бо тепер з ним усередині була вона, і навіщо прикидатися, начебто він узагалі здатен стати кимось навіть віддалено людиноподібним без неї?
Про все це він не прохоплювався й словом. Сенс полягав не в тому, щоб відлякати Емі, а в тому, щоб її кохати, і Фергюсон щосили намагався дбайливо ставитися до настроїв Емі та відгукуватися на тонкі, не вимовлені вголос натяки, що підказували йому, до прикладу, чи добре сьогодні вночі спати з нею в ліжку, чи, може, вона схоче почекати до наступної ночі, або виразно спитати, чи бажає вона повечеряти з ним сьогодні увечері – чи краще їм зустрітися пізніше у «Вест-Енді», а чи обом посидіти вдома, тому що їм обом треба писати доповіді, або ж кинути все це й піти в «Талію» подивитися кіно. Він дозволяв їй ухвалювати всі ці рішення, знаючи, що вона почувається вільніше й щасливіше, коли вирішує це вона, а попри все інше, та Емі, котрої він хотів, була шаленим, ніжним, дотепним дівчиськом, що врятувало йому життя після аварії, безстрашним співбратом-змовником, котрий проїхав із ним через усю Францію, а не похмурою особою з королівськими манерами, яка прогнала його зі свого подвір’я минулої осені на чотири місяці самотнього животіння у засланні нью-джерсійської провінції.
Здебільшого справа закінчувалася тим, що він проводив з нею ніч, загалом – чотири-п’ять разів на тиждень, часто усі шість, а одну, дві чи іноді три ночі – у самотності на односпальній койці на десятому поверсі Кармен-хола. Фергюсон відчував, що такий порядок обох влаштовує, хоча й бажав, щоби ті цифри перетворилися на стійкі сім і нуль, проте найважливішим було таке: по двох роках їхні тіла так само спалахували вогнем, коли вони разом заповзали в постіль, і рідко траплялася ніч, коли Фергюсон спав з Емі і вони не кохалися перед тим, як заснути. Якщо обернути навиворіт твердження Готесмана, постійний секс не лише був для них корисним, а й корисний секс робив їх самих стабільнішими й міцнішими: двоє перепліталися в одне, а не перебували поодинці. Фізична близькість, що розвинулася між ними, була тепер такою насиченою, що Фергюсон іноді відчував: тіло Емі відоме йому краще, ніж його власне. Та не завше, і тому дуже важливо було, щоб він її слухав і наслідував її у питаннях фізичних, аби він привертав ретельну увагу на те, що вона йому каже очима, бо він повсякчас хибно тлумачив сигнали й чинив якось не так, наприклад, хапав її й цілував, коли їй цього не хотілося, і, хоча вона його ніколи не відштовхувала (що лише посилювало його збентеженість), він міг визначити, що її душа до такого не схилялася, що саме тоді вона про секс узагалі не думала так, як він про нього думав, а він про нього думав повсякчас, та вона однак дозволяла йому займатися з собою коханням, оскільки їй не хотілося його розчаровувати, піддавалася його бажанням, втягуючись у них пасивно, механічний секс, що було гірше, ніж узагалі ніякого сексу, і вперше, коли так сталося, Фергюсонові стало так соромно, що він заприсягся більше ніколи такого не допускати, та воно відбулося знову, ще двічі протягом кількох наступних місяців, від чого він нарешті зрозумів, що чоловіки й жінки – це не одне й те саме, і якщо він має намір чинити зі своєю жінкою правильно, йому доведеться звертати ще більше уваги та вчитися думати й відчувати, як і вона, бо він не сумнівався, що Емі цілком відомо, про що він думає і що відчуває, а це пояснювало, чому вона терпіла його похибки, похоті та жести непорозуміння, засліплені коханням.