На початку червня, коли закінчився другий семестр, Фергюсон потиснув руку Тімові Макарті, попрощався з Кармен-холом та перебрався до просторішого житла за межами студмістечка. Лише першокурсники мусили жити в гуртожитку, а тепер, коли перший курс у нього залишився позаду, він мав право вирушати куди схоче. Він хотів жити разом з Емі, але через почуття гордощів (і, можливо, як випробування почуттів) Фергюсон утримався від запитання, чи не можна йому поселитися в одній із двох спалень, що, ймовірно, звільняться в неї у помешканні (в обидвох із них раніше мешкали старшокурсниці), та очікував, що вона сама запитає про це, що вона й зробила в кінці квітня, всього через кілька годин потому, як дізналася, що дві її сусідки-випускниці залишать Нью-Йорк того ж дня, коли отримають дипломи, і наскільки приємніше було мешкати там на її запрошення, ніж напроситися туди самому, – знати, що вона його хотіла так само, як він жадав її.
Вони швидко поселилися у двох кімнатах, що звільнилися, обидві – просторіші й світліші, ніж тісна діра Емі в глибині квартири, дві кімнати, розташовані поруч у головному коридорі, в обидвох – двоспальні ліжка, письмові столи, бюро й книжкові шафи, куплені ними за загальну суму в сорок п’ять доларів на одного, і існування Фергюсона то тут то там увесь останній рік дійшло кінця, і не буде більше щоденних походів вгору й униз Бродвеєм між його кімнатою в гуртожитку та квартирою Емі, тепер вони жили разом, вони тепер разом спали в одному ліжку сім ночей із кожних семи, і ціле літо 1966 року дев’ятнадцятирічний Фергюсон походжав з моторошним відчуттям того, що він вступив до світу, де йому вже необов’язково прохати в небес чогось більше того, що він і так уже отримав.
Ні з чим не зрівняна мить рівноваги й внутрішнього перевтілення. Отримав пиріжок, та ще й з’їв його. Ніхто, просто більше ніхто у світі не міг бути щасливішим. Іноді Фергюсон запитував себе, чи не обшахрував він автора «Книги земного життя», котрий того року надто швидко гортав сторінки і чомусь залишив ту, що призначена для цих місяців, порожньою.
Літо в спекотному Нью-Йорку, де важко дихати, один день по другому, і в кожному дев’яносто градусів, розжарений асфальт топиться на сонці, а бетонні блоки мостової пропалюють підошви взуття, повітря настільки густе від вологості, що навіть цеглини з фасадів будівель, здається, стікають потом, і повсюдно сморід сміття, що гниє на тротуарах. Американські бомби падали на Ханой і Гайфон, чемпіон у важкій вазі розмовляв із пресою про В’єтнам (жоден в’єтконгівець ані разу не обзивав мене негритосом, сказав він, тим самим об’єднавши дві американські війни в одну), поета Френка О’ Гару на Вогняному острові збив дюнохід, і він помер у сорокарічному віці, а Фергюсон та Емі ніяк не могли вибратися з пастки нудних літніх робіт, він – продавець у книжковій крамниці, вона виконувала машинопис і діловодство, низькооплачувані роботи, що змушувало ї нормувати «Голуази», зате Боббі Джордж грав у Німеччині в бейсбол, у барі «Вест-Енд» працював кондиціонер повітря, і щойно вони поверталися до своєї спекотної, задушливої квартири, Фергюсон міг водити прохолодною м’якою губкою по голому тілі Емі та уявляти собі, що вони повернулися до Франції. То було літо політики й кіно, вечерь у квартирі Шнайдерманів на Західній Сімдесят п’ятій вулиці та в помешканні Адлерів на Західній П’ятдесят восьмій, відзначення переходу Гіла Шнайдермана до «Нью-Йорк Таймс» потому, як «Геральд Трібюн» зупинила свої друкарські верстати та закрилася, походи на концерти в «Карнегі-хол» разом із Гілом і братом Емі Джимом, поїздок на 104-му автобусі Бродвеєм до «Талії» та «Нью-Йоркеру», щоб утекти від спеки на перегляд фільмів, котрі, як вирішили вони, всі повинні бути комедіями, оскільки похмурість моменту вимагала, щоб вони сміялися завше, за будь-якої можливості, а хто спроможний розсмішити їх краще за всіх, якщо не брати Маркс та В. К. Філдс чи безглузді дивацтва з Грантом і Павелль, Хепберн, Данн і Ломбард у головних ролях, вони ніяк не могли на них надивитися, стрибали до автобусу тієї ж хвилини, коли дізнавалися, що демонструється ще один подвійний сеанс комедій, і яке полегшення – забути про війну та смердюче сміття на кілька годин, доки сидиш у темряві з кондиційованим повітрям, та коли ні в районі, ні де-небудь іще не показували жодних комедій, вони поверталися до свого літнього проекту – продиратися через те, що назвали літературою незгоди: читали Маркса й Леніна, тому що їх треба було читати, а також Троцького й Розу Люксембург, Емму Гольдман та Олександра Беркмана, Сартра й Камю, Малкольма Ікса й Франца Фанона, Сореля й Бакуніна, Маркузе й Адорно, вишукуючи відповіді, котрі допомогли б їм пояснити, що діється з країною: та, схоже, валилася під тягарем власних суперечностей, – але в той час, як Емі ловила себе на думці, що наближається до марксистського трактування подій (неминучий крах капіталізму), Фергюсон мав сумніви – не просто через те, що діалектика Гегеля, поставлена з ніг на голову, вражала його як механічний та спрощений погляд на світ, а й тому, що в американських робітників не було класової свідомості, ніде в культурі жодних симпатій до соціалістичної думки, а тому – жодного шансу на той грандіозний переворот, який передрікала Емі. Інакше кажучи, вони мали різні погляди, хоча, власне, й були на одному боці, але ніякі подібні незгоди, здавалося, не мали ніякого значення, оскільки ні той, ні інша на тому етапі не мали повної впевненості ні в чому, і кожен розумів, що рацію може мати інший або ж вони обидва можуть не мати рації, а тому краще висловлювати свої сумніви вільно й відверто, а не крокувати в ногу, зчепившись руками, доки вони не впадуть з краю скелі.