Світи красномовності минулися.
Це літо не могло закінчитися ніколи. Сонце прилипало до неба, з книги пропала сторінка, і літо стане вічним, якщо тільки вони не дихатимуть надто важко чи не зажадають надто багато, вічне літо їхнього дев’ятнадцятиріччя, і вони нарешті, майже нарешті, ймовірно, близькі до того, щоб розпрощатися з тією миттю, коли все ще попереду.
5.2
5.3
7ллистопада 1965 року Фергюсон перейшов до шістнадцятої книги Гомера «Одіссея». Він сидів за письмовим столом у невеличкій кімнаті служниці на шостому поверсі багатоквартирної будівлі, у сьомому муніципальному районі Парижа, що став його домівкою за останні три тижні, і тепер, коли Одіссей нарешті повернувся до Ітаки після нескінченних мандрів із Трої, сіроока Афіна замаскувала його в одіж і тіло кістлявого старого волоцюги, і ось, допоки багатомудрий сидить зі свинопасом Евмеєм у гірській хатині на краю міста, туди заходить Телемах, син Одіссея, котрий був іще немовлям, коли його батько вирушив до Трої двадцять років тому, і він не знає про повернення батька, адже сам щойно повернувся з тривалої й сповненої небезпек подорожі, і от, коли Евмей полишає хатину й рушає до палацу повідомити Пенелопі, Телемаховій матері, що той повернувся на Ітаку цілий і неушкоджений, то батько й син залишаються сам на сам, і батько усвідомлює, що бачить власного сина, а син ні про що не знає.
Відтак приходить Афіна, перевтілена у високу й вродливу жінку з Ітаки, її бачить лише Одіссей, а син не помічає, а вона жестом закликає батька вийти назовні на хвилину й каже йому, що час брехні закінчився, і він повинен побачитися з Телемахом. «Тут (як написано в нещодавно опублікованому перекладі Фіцджеральда, що лежить на столі у Фергюсона) Одіссея жезлом золотим доторкнулась Афіна. / Випраним чисто плащем і хітоном вона йому спершу / Плечі укрила й осанку ставну й моложавість вернула. / Знову смуглявий він став, і повніш заокруглились лиця, / Чорною знов бородою усе обросло підборіддя».
Бога немає, запевняв себе Фергюсон. Ніколи не було й не буде якогось єдиного Бога, та є розмаїття богів з численних і різних частин світу, і серед них – боги грецькі, що живуть на горі Олімп – Афіна, Зевс, Аполлон та інші, що розважалися на перших двохсот дев’яносто п’яти сторінках «Одіссеї», а понад усе богам подобалося втручатися в людські справи. Тут нічого не поробиш – на те вони й боги. Так само й бобри не можуть не споруджувати заплави, міркував собі Фергюсон, а коти не можуть не мордувати мишей. Боги – вічні істоти, і у них забагато вільного часу, а це означає, що їх нічого не втримає від фантазій на тему вишуканих і часто моторошних розваг.
Ось Одіссей заходить до хатини, і Телемах вражений оцим перетворенням батька на те, що, як він гадає, має бути богом. Та Одіссей, ледь долаючи ридання, спромігшись розкрити уста, тихо відповідає синові: «Ні, я не бог, і чому до безсмертних мене ти рівняєш? / Батько я твій, за якого в зітханнях ти стільки скорботи / Терпиш весь час і насильств від людей зазнаєш ти зухвалих!»
Це вперше його штрикнуло, кінчик леза проколов Фергюсонову шкіру десь у безкістковій, вразливій ділянці між грудиною й пахом, оскільки прочитана ним стисла відповідь Одіссея вплинула на нього так само, нібито ці рядки інформували: Арчі, сьогодні буде зимно. Не забудь надягнути до школи шарф.
А відтак усе лезо ножа увійшло в тіло: «Рясні проливаючи сльози, / Став Телемах обнімати свого благородного батька. / Стриматись більше не в силі, обидва вони заридали. / Плакали ревно вони, від хижих птахів голосніше – / Кань пазуристих або надморських орлів, що з гнізда в них / Позабирали селяни малих пташенят, ще безперих. / Так жалібні вони сльози обоє з-під брів проливали…»