Уперше Фергюсон плакав над книгою. У темряві кінозалів, як порожніх, так і переповнених, він пролив море сліз, іноді – з приводу недолугих сентиментальних нісенітниць, не раз ковтав сльози, слухаючи з Гілом «Страсті за Матвієм», особливо в тому місці на першій стороні третьої платівки, коли голос виконавця-тенора здригається від почуттів, а от книжки ніколи так на нього не діяли, навіть найсумніші, однак тепер, у тьмяному листопадовому світлі Парижа, його сльози крапали на 296 сторінку видання «Одіссеї» у паперовій обкладинці за долар і сорок п’ять центів, і коли він одвернувся від поеми й поглянув у вікно своєї кімнатки, то все у ній наче потьмяніло.
«Одіссея» була другою книжкою з переліку Гіла для читання. Першою в ньому значилась «Іліада», і, продираючись крізь дві епічні поеми анонімного оповідника, котрого було названо Гомерос, Фергюсон дав обіцянку прочитати за наступні два роки ще дев’яносто вісім книжок, включно з грецькими трагедіями й комедіями, Вергілія та Овідія, уривками Старий Заповіт (версію короля Якова), «Сповідь» Августина, «Пекло» Данте, приблизно половину «Дослідів» Монтеня, не менш чотирьох трагедій і трьох комедій Шекспіра, «Втрачений рай» Мілтона, витяги з Платона, Арістотеля, Декарта, Юма й Канта, «Оксфордську книгу англійської поезії», «Нортонівську антологію американської поезії», а також британські, американські, французькі та російські романи таких письменників, як Філдінг-Стерн-Остен, Готорн-Мелвіль-Твен, Бальзак-Стендаль-Флобер та Гоголь-Толстой-Достоєвський. Гіл і мати Фергюсона, обидвоє сподівалися, що їхній син, носій категорії 4-F та колишній книжковий клептоман, роком чи двома пізніше перегляне власні погляди на вступ до коледжу, однак, принаймні, якщо Фергюсон і далі уникатиме переваг формальної освіти, то сотня назв сформує в нього якесь уявлення про книги, котрі має прочитати кожна освічена особа.
Фергюсон мав намір дотримати слова, адже хотів прочитати ті книжки й наполегливо засвоїти все сказане в них. Йому не хотілося залишатися неосвіченим, недисциплінованим всезнайком, він просто не бажав поступати до коледжу, і попри готовність просиджувати по п’ять двогодинних занять на тиждень в Alliance Francaise, оскільки одним із його амбіційних задумів стало оволодіння французькою мовою, він не мав бажання висиджувати заняття де-небудь іще, а менш усього – в коледжі, що нічим не кращий від будь-якого іншого закладу суворого режиму, в котрі його зачиняли з п’ятирічного віку – а поза сумнівом, навіть гірші. Єдина причина відкинути ідеали та погодитися на якийсь із цих чотирирічних термінів – одержати студентське відтермінування від армійської служби, що вирішить дилему – крокувати до В’єтнаму чи розпрощатися з ним, а це, своєю чергою, здолає іншу дилему – федеральна в’язниця чи постійний виїзд зі Сполучених Штатів, і все це відкладається на цей чотирирічний термін, та Фергюсон уже розв’язав задачу іншими засобами, і тепер, якщо вже армія його відкинула, він міг відкинути й коледж, і з цими дилемами йому навіть не доведеться більше стикатися.
Він знав, як йому пощастило. Його позбавили війни і геть усіх огидних проблем, породжених нею, отих жахливих «так» і «ні», з якими мусили мати справу всі американські випускники середньої школи та коледжу протягом усього періоду тієї неправедної війни, проте і його батьки не постали проти нього, і це було важливо, нічого важливіше для справи його виживання на довгій дистанції, важливіше, ніж той факт, що Гіл і мати пробачили йому гріхи його старшого класу, і попри те, що й далі непокоїлися за нього та сумнівалися в його розумовій та емоційній стійкості, вони зовсім не змушували його звертатися до лікаря з приводу психотерапії, котра, як гадав Гіл, може дати йому цілу купу користі, бо Фергюсон наполягав на тому, що це необов’язково, що він уже виконав свою норму тупих підліткових помилок, але тепер-от з ним, власне, усе гаразд, і витрачання батьківських коштів на подібний туманний захід лише посилить докори його совісті. Батьки поступилися. Вони завше поступалися, якщо він розмовляв із ними зрілим і розумним голосом, адже кожного разу, коли Фергюсон бував у найкращій формі, а не в найгіршій, що відбувалося приблизно в половині випадків, дуже небагато людей на світі могли зрівнятися з ним – таким він був милим, таким люблячим, його очі випромінювали таку ніжність і очевидну любов, що мало хто міг йому протидіяти, а менш за всіх – мати й вітчим, котрі прекрасно розуміли, що Фергюсон може бути й іншим, не лише таким люб’язним, та все одно усвідомлювали, що безсилі протистояти йому.