Подвійний успіх, а за цим ще один, що посміхнувся Фергюсонові в останню хвилину, можливість пожити якийсь час у Парижі, та ще й довгий час, що раніше видавалося неможливим, а мати переживала з приводу величезної відстані, що проляже між ними, а Гіл бурчав на тему всього облаштування цього заходу та дюжин практичних проблем, які він обіцяє, але відтак, через кілька місяців потому, як присвоєна Фергюсонові категорія 4-F потрапила в родинну поштову скриньку, Гіл написав до Парижа Вівіан Шрайбер і попрохав у неї поради, і та дивна відповідь, яку вона дала у своєму листі, поклала край бурчанню Гіла та значно применшила тривогу матері Фергюсона. «Відішліть Арчі до мене, – писала Вівіан. – Chambre de bonne на шостому поверсі, котра належить моїй квартирі, зараз стоїть пусткою, оскільки мій небіж Едвард повернувся до Америки навчатися на курсі в Берклі, а я забула підшукати йому житло. Арчі може в ній поселитися, якщо він згоден жити на мінімальній площі. Ніяких грошей, природно, не потрібно. Тепер, коли моя книга про Шардена була опублікована в Лондоні та Нью-Йорку, я свій вільний час витрачаю на те, аби перекласти її на французьку мову для мого паризького видавця, праця це клопітка, але, на щастя, вона наближається кінця, і оскільки у перспективі не передбачається нових проектів, я буду рада взяти на себе виховання Арчі, поки він досліджуватиме знаменні книжки з твого переліку, а це, природно, означатиме, що я їх сама мушу прочитати, а думка про те, що мені знову доведеться поринути у всю цю пишноту, мене дуже тішить. Шкільні статті про фільми, якими ти доповнив свій лист, свідчать, що Арчі є талановитим і розумним молодиком. Якщо він не схвалить моїх педагогічних методик, то зможе підшукати собі когось іншого. Проте я готова спробувати сама».
Фергюсон був у захваті. Це був не просто Париж, але Париж під одним дахом із Вівіан Шрайбер, Париж зі славетним втіленням жіночності, Париж на Університетській вулиці в сьомому районі, Париж Лівобережжя з усіма зручностями заможних і спокійних кварталів, одна лише прогулянка до кафе Сен-Жермен, лише коротка прогулянка через річку до «Синематеки» в «Пале-де Шайо», а найголовніше – це для нього вперше самостійне життя.
Йому тяжко було прощатися з матір’ю та Гілом, зокрема з матір’ю, котра насамкінець їхньої родинної вечері навіть просльозилася, а від цього він сам мало не заплакав, але він відвернув можливі сльози тим, що розповів їм про те, яку книжку він почав писати тими днями, що минули після його армійської медичної комісії, коли він ще не був певен у тому, що з ним станеться, і почувався цілковито втраченим, малесеньку книжку, котра водночас вже була ним названа, довіку вирізьблено на камені: «Як Лорел і Гарді врятували мені життя», – книжку, власне, про його матір, мовив він, і про ті важкі роки, що вони пережили їх між ніччю ньюаркскої пожежі і днем, коли вона одружилася з Гілом, книгу, котра поділятиметься на три частини: «Славетні забуття», перша, оповідь про всі ті фільми, переглянуті ними, під час Розважального царства й ті місяці, що минули потому, про вагу тих фільмів для них, про рятівну силу безглуздих студійних розваг, які вони споглядали разом з балконів кінотеатрів Вест-сайду, а мати безперервно диміла сигаретами «Честерфільд», і Фергюсон уявляв, нібито він перебуває всередині тих фільмів, грає на двохвимірних екранах, а друга частина називатиметься «Стан й Оллі», історія його одержимості цими двома придурками, і до чого він був захоплений, а за ними – остання частина, вона ще цілковито не продумана, щось таке під назвою «Мистецтво й дурня» або «Це проти того», де він дослідить різницю між голлівудською халтурою та кіношедеврами інших країн і запропонує вагомі докази на користь тієї халтури, хай навіть він почне обстоювати ті шедеври, і, можливо, йому буде на користь поїхати саме в таку далечину, сказав він, геть від матері, такої, яка вона сьогодні, – аби написати про неї, якою вона була в ті часи, щоб мати змогу трохи пожити в масштабних, густонаселених царинах пам’яті, і щоб теперішнє не заважало йому, нічого не відволікало від життя в минулому – стільки, скільки йому знадобиться там пробути.
Мати сумно всміхнулася йому. Загасила недопалок сигарети лівою рукою, а правою притисла до себе Фергюсона і поцілувала його в чоло. Гіл піднявся з-за столу, підійшов до місця, де сидів Фергюсон, і також його поцілував. Фергюсон поцілував обох, а потім Гіл поцілував матір, і вони побажали один одному на добраніч. До вечора наступного дня побажання на добраніч перетворилося на побажання щасливої дороги, а хвилиною пізніше Фергюсон уже сідав у літак – і відбув.