Я був семирічним хлопчиком, коли мій батько згорів у пожєжі, влаштованій зловмисником. Обвуглені останки склали до дерев’яного ящика, і потому, як ми з моєю мамою опустили цей ящик у землю, ґрунт почав кришитися у нас під ногами. Я був усього лише дитиною. Мій батько був моїм єдиним татом, а моя мати була його єдиною дружиною. Тепер вона стала нічиєю дружиною, а я хлопчиком без батька, сином жінки, але вже не сином чоловіка.
Ми жили в маленькому джерсейському містечку під Нью-Йорком, та по шести тижнях після тієї вогняної ночі ми з матір’ю залишили те містечко й перебралися в місто, де на час сховалися в квартирі батьків моєї матері на Західній П’ятдесят восьмій вулиці. Мій дід називав це «Захопливим Міжцарюванням». Він мав на увазі період поза постійною адресою та без будь-якої школи, і за подальші місяці холодної зими кінця 1954-го та початку 1955 року, коли ми з матір’ю блукали вулицями Манхеттена в пошуках нового місця для житла й нової школи, яку міг би я відвідувати, ми часто знаходили притулок у темряві кінотеатрів…
Чорновий варіант першої частини книги було закінчено ще до того, як Фергюсон у середині жовтня залишив Нью-Йорк. Сімдесят дві машинописні сторінки, написані за два з половиною місяці між військовою медкомісією та перельотом через Атлантику, приблизно одна сторінка на день, що й було метою, яку поставив перед собою Фергюсон, одна пристойна сторінка щодня, а все, що понад цього, вважалося дивом. Він не наважився показати цю чорнову частину книги Гілу чи матері, він хотів надати їм завершений твір, коли той і справді цілковито завершений, проте на цих сторінках йшлося про більшість фільмів, що їх він переглянув із матір’ю під час Захопливого Міжцарювання, а водночас і про власне Захопливе Міжцарювання, а відтак і про початок його кар’єри в Гіліарді, про війну з Богом та саморуйнівну програму зумисних фіаско, про численні заходи на балкони кінотеатрів, у період Славетних Забуттів – переглянути з матір’ю ще голлівудських фільмів, а за тим мати вийшла на новий старт, фотографом, і його колись сонячна ігрова кімната поринула в темряву, де мати проявляла знімки, одинадцять із половиною місяців його раннього життя, котрі почалися вранці 3 листопада 1954 року, коли мати повідомила йому, що батько згорів у ньюаркській пожежі, і завершилися 17 жовтня 1955 року, коли Фергюсон увімкнув телевізор у них у квартирі на третьому поверсі і натрапив на провідну пісню «Зозульок», а в титрах ішлося про перший у його житті фільм Лорела й Гарді.
За кілька тижнів він зумів пристосуватися до свого нового оточення та примиритися з тіснотою своєї кімнати, проте до першого листопада він уже знову поринув у книгу, вже готовим до частини «Стан і Оллі» – повний перелік їхніх фільмів він склав ще в Нью-Йорку, а відтак, за підтримки вітчима, домовився з Клементом Ноулсом, головою відділу кіно в Музеї сучасного мистецтва, про те, аби переглянути всі фільми Лорела й Гарді, які налічувалися в їхній колекції, часто на самоті на монтажному столі, а іноді йому проектували на екрани більшого формату, і, оскільки Фергюсон під час перегляду все докладно занотовував, коли він почав писати про ці фільми в Парижі, кожен фільм наче відтворився у нього в голові. Що цікаво, про Лорела й Гарді англійською мовою була написана лише одна книжка, біографія Джона Маккейба обсягом 240 сторінок, опублікована в 1961 році, і все, жодної книги англійською, наскільки знав Фергюсон. Оллі помер у 1957 році, а зовсім не старий Стан (сімдесят чотири) – у лютому 1965-го, і навіть півроку не минуло, як Фергюсон задумав написати про те, як ці двоє врятували йому життя десятьма роками раніше, і щойно він узявся за цю частину книги – не міг не замислитись про нагоду, яку він втратив, адже ніщо б не могло ощасливити його більше, аніж можливість надіслати Стану рукопис своєї книжки в її остаточному варіанті. Як і в тих статтях, що він писав під час навчання в Нью-Йорку, метод Фергюсона означав перегляд самих фільмів, які він переглядав восьми- й дев’ятилітнім хлопчаком, поза всякими біографічними даними про своїх друзів у котелках, без усяких історичних довідок про те, як у 1926 році склалася їхня команда під орудою режисера Лео Маккарі в студії Гала Роача, і ніяких даних про три весілля Оллі та шести одружень Стана (і три з них – на одній і тій самій жінці!) Попри написання книги і так само важливо, як факт написання книги, Фергюсон усе частіше думав про секс, і, проте, навіть зараз, у вісімнадцятилітньому віці, він вважав практично неможливим уявити собі, як Стан Лорел взагалі практикує секс з ким-небудь, не кажучи вже про шість його жінок, три з котрих були однією й тією самою особою.