Він наполегливо творив увесь листопад, грудень і половину лютого, завершивши другу частину книги спогадом про несподіваний грудневий візит його прабатьків до квартири на Західній частині Центрального парку в грудні, причому вони були навантажені громіздкими подарунками: портативним кіноекраном, шістнадцятиміліметровим кінопроектором та десятьма записами короткометражних фільмів Лорела й Гарді, і ця частина з якоїсь незрозумілої причини виявилася тієї ж довжини, що й перша – сімдесят дві сторінки, а останній абзац читався так: Не важить, що проектор купили вживаний – головне, що працює. Не важить, що копії були подряпаними, а звук іноді, здавалося, лунав із дна ванни – ці фільми можна було дивитися. І з цими фільмами в нього постав цілий набір слів, які були варті уваги: до прикладу, «обтюратор», думати про який було значно краще, ніж про слово «обвуглений».
Потому Фергюсон втратив хід думок. Третя частина книги, якій він за минулі місяці дав нову назву, «Сміттярки й генії», мала досліджувати відмінності між Голлівудом та рештою світу, – а Фергюсон багато роздумував про кіношників, вибраних ним для опису, про трьох голлівудських сміттярів, котрі багато домоглися у створенні доброго комерційного продукту в широкому діапазоні жанрів і стилів (Мервін Лерой, Джон Форд, Говард Гокс), і проти трьох закордонних геніїв (Ейзенштейн, Жан Ренуар і Сатьяджит Рай), однак, витративши два з половиною тижні на спроби винести свою думки на папір, Фергюсон зрозумів, що висвітлювана ним тема не має нічого спільного з рештою книги, і що пише він зовсім інший твір чи нарис, і в його книзі про покійних батьків, наполегливих вдів та згорьованих малюках немає місця для таких-от міркувань. Він з болем усвідомив, наскільки незугарно продумав свій проект, але тепер, завдяки власній помилці, він знає, як усунути заподіяну шкоду. Він відклав убік перші двадцять сторінок «Сміттярок і геніїв» та повернувся до першої частини, котру тепер поділив на дві частини: «Захопливе Міжцарювання», де описувалися дні після пожежі та до Гіліарда в Нью-Йорку, а закінчувалося все словами, котрі його мати промовила касирці, що продавала квитки в кінотеатрі Верхнього Вест-сайду:
«А не пішли б ви в сраку, жіночко? Стуліть писок і дайте мені здачу» – і «Славетні забуття», де все починалося тепер з іншого пункту, коли Фергюсон зайшов до Гіліарду у свій перший шкільний день, однак закінчувалося так само телебаченням та його першим фільмом Лорела й Гарді. А до третьої частини він додав декілька абзаців щодо відгуку його матері на обох придурків і дещо ретельніше розібрав жарт з повсякденними обов’язками, проте розділ так само закінчувався словом обвуглений. Відтак він додав четвертий розділ «Вечеря на балконі», котрий, як він тепер розумів, слугував логічним завершенням книги, емоційною серцевиною, і наскільки він міг бути таким сліпим і глухим, аби не звернути увагу на сцену з його матір’ю у вітальні, гадав спершу не включати її до книги, коли насправді все в книзі підводило до тієї миті, і от, через три ранки в середині лютого, три ранки спустошення й надміру зосередженої праці, виражаючи себе словами, котрі писав зараз, відчутніше, ніж з будь-яким іншим пасажем своєї книги, Фергюсон написав десять сторінок, які йому треба було написати, – про те, як він здався й признався своїй матері, про потік сліз, що проливали вони обидва, доки вони сиділи на килимі у вітальні, про мішанину безмовного-Бога-відсутності-Бога-анти-Бога та про причини його низьких оцінок у школі, а відтак, потому, як вони втерли сльози й знову опанували себе, природно! – вони рушили в кіно на ріг П’ятдесят дев’ятої вулиці та Бродвею, де поїли на балконі хот-догів і запили їх зводянілою «колою», а мати його запалила ще один «Честерфільд», і вони почали дивитися, як Доріс Дей співає одну з найбезглуздіших речей на світі, «Que Sera, Sera», у Гічгоковій техноколорній версії «Людини, яка надто багато знала».