Від того, що Фергюсон писав про себе більше ніж півроку, а цей період був потрібен для завершення його коротенької книги обсягом у 157 сторінок, він був змушений укласти з собою нові стосунки. Він відчував тісніший зв’язок із власними почуттями – і водночас був далекий від них, майже відокремлений, байдужий, нібито під час написання книги парадоксально став особою теплішою й холоднішою водночас: теплішою – бо розкрив власний внутрішній світ і виявив його всьому світові, холоднішою – від того, що тепер він міг дивитися на цей світ наче збоку, наче він належав чужій людині, і не міг сказати, доброю чи поганою була ця взаємодія з самим собою. Він знав лише, що ця творчість його змордувала, і зовсім не був певен, чи стане йому мужності писати про себе ще щось. Писати про кіно – так, може, ще про що-небудь, але автобіографія – важкий труд, як важкою є необхідність бути одночасно теплим і холодним, і от тепер, коли він заново відкрив власну матір такою, якою вона була ще тоді, він раптом усвідомив, що вона потрібна йому такою, якою вона є зараз, що йому потрібна вона й Гіл, і, оскільки «Геральд Трібюн» от-от збанкрутує, він сподівався, що незабаром вони приїдуть відвідати його до Парижа, оскільки, хоча Фергюсон тепер майже зрілий чоловік, в ньому збереглося багато дитячих рис, а через те, що він прожив у рамках свого дитинства останні півроку, вийти звідти йому було непросто.
Того дня він з’явився на свою четвергову освітню сесію разом із Вівіан, тримаючи в руці непрошиті сторінки «Як Лорел і Гарді врятували мені життя», а не свій примірник «Гамлета». Фергюсон вирішив, що «Гамлетові» доведеться почекати. Йому не звикати, доведеться почекати ще трохи, адже тепер, коли книга закінчена, Фергюсон відчайдушно хотів, аби її хтось прочитав, оскільки сам він був не здатен судити про те, що саме написав, і не мав поняття, яка книжка вийшла з-під його пера, вдала чи невдала, сад, сповнений пахощів квітів, а чи вантажівка гною. Гіл залишився потойбіч океану, а тому Вівіан – оптимальний варіант, неминучий вибір, і Фергюсон знав, що може їй довіряти – вона прочитає його працю чесно й об’єктивно, оскільки вже довела, що чудово все сприймає, завше ретельно готується до їхніх семінарів двічі на тиждень і до того ж страшенно прониклива, має що сказати, тисячу різних речей про праці, що їх вони вивчали разом (уважне читання, метод explication de texte для деяких ключових моментів, як це було видно з розділу про Одіссеїв шрам у «Мімесісі» Авербаха), але й також і довкола цих творів, і за ними – суспільні й політичні умови у Давньому Римі, до прикладу, вислання Овідія, вигнання Данте чи об’явлення про походження Августина з Північної Африки, а отже, він мав бути чорним чи смаглявим, постійний приплив довідників, підручників з історії та критичних праць, узятих із найближчої Американської бібліотеки й Бібліотеки Британського консульства, трохи віддалік, і Фергюсона й вражало і розважало, що надміру Mondaine і часто легковажна мадам Шрайбер (вона так реготала на вечірках від непристойних жартів) водночас була наполегливим дослідником та інтелектуалом, випускницею Свартмору з відзнакою, доктором філософії з історії мистецтва – ступінь, отримана нею в тому, що вона насмішкувато називала Паризькою Сара-Борна (дисертація з творчості Шардена – її перший підхід до матеріалу, котрий із часом стане її книгою), – та обдарованим і дохідливим стилістом (Фергюсон читав уривки її книги), а окрім настанов його з приводу того, як читати літературні твори зі списку Гіла й думати про них, вона взяла на себе обов’язок ще й навчати Фергюсона, як розглядати твори мистецтва та думати про них, коли ходила з Фергюсоном по суботах до Лувру, «Musée de l’Art Moderne», «Jeu de Paume» та «Galerie Maeght», а Фергюсон не міг збагнути, чого це вона так охоче витрачає стільки часу на його освіту, він розумів, що його розум неухильно міцніє завдяки їй, але ж чому, питав він іноді, чому ви все це для мене робите, і загадкова Вів завше посміхалася й відповідала: Тому, що мені цікаво, Арчі. Адже я навчаюся стільком речам.
До того часу, як Фергюсон у середині лютого закінчив рукопис, він прожив у Парижі вже чотири місяці, і вони з Вівіан Шрайбер стали друзями, добрими друзями та, можливо (як іноді думав Фергюсон), навіть трішки закоханими одне в одного, чи, принаймні, він був закоханий у неї, а вона кожного разу виявляла йому виключно теплу, справді змовницьку ніжність, і коли він постукав у двері її кабінету перед їхньою зустріччю о пів на третю, не став очікувати, поки вона запросить його увійти, адже це тепер їм зайве – треба було лише постукати, щоб вона зрозуміла, що він прийшов, а відтак увійти, і ось він увійшов і побачив, що вона сидить на своєму місці в чорному шкіряному кріслі, на носі окуляри для читання, а між другим і третім пальцем її лівої руки затиснута запалена «Мальборо» (проживши у Франції двадцять один рік, вона так само палила американські сигарети), а в правій руці – примірник «Гамлета» в паперовій обкладинці, текст розкритий десь на середині книги, і, як зазвичай, портрет його на стіні за її спиною, «Арчі», світлина, зроблена його матір’ю понад десять років тому, котра, як він зненацька усвідомив, мала бути на обкладинці його книги, якщо хто-небудь коли-небудь забажає її надрукувати (успіху!), і коли Вівіан підвела очі від книги й посміхнулася Фергюсонові, той наблизився до неї, не промовивши ні слова, та поклав рукопис до її ніг.