Усе готово? – спитала вона.
Усе готово, відказав він.
От і чудово, Арчі. Браво. Нехай цей день відзначить купа merdes.
Я б хотів дізнатися, чи не могли б ми нині пропустити «Гамлета», а ви б зазирнули в книжку. Вона невелика. Навряд чи це забере більше двох-трьох годин.
Та ні, Арчі, мені знадобиться значно більше часу. Гадаю, тобі потрібна зважена відповідь, чи не так?
Звичайно. А якщо вам щось кинеться в очі, то не вагайтесь, позначайте таке. Книжка ще не відредагована, просто закінчена. Тому читайте з олівцем у руках. Пропонуйте зміни, вдосконалення, скорочення, все, що вам спаде на думку. Мене від неї так нудить, що не можу на неї більше дивитися.
Зробимо так, мовила Вівіан. Я посиджу тут, а ти піди прогуляйся, повечеряй, подивися кіно, роби, що хочеш, а повернешся додому – одразу йди до кімнати.
Ви мене виганяєте?
Не хочу, щоби ти був поруч, поки читатиму твою книжку. Забагато навантаження на розум.
Tu comprends? (Розумієш?)
Oui, bien sûr. (Так, звичайно.)
Побачимося в кухні завтра вранці о пів на дев’яту. Тоді я матиму для читання решту дня¸ весь вечір і всю ніч, якщо знадобиться.
А як ваша вечеря з Жаком і Крістін? Ви ж мали з ними о восьмій зустрітися.
Перенесу. Твоя книжка важливіша.
Якщо виявиться цікавою. А якщо ні, ви мене проклянете за те, що вечерю пропустили.
Не думаю, що вона погана, Арчі. Та навіть якщо так, однаково вона важливіша, ніж вечеря.
Як можна таке казати?
Тому, що це твоя книжка, твоя перша книжка, і скільки б ти книг не написав у майбутньому, першу книжку вже ніколи не напишеш.
Інакше кажучи, я позбувся цнотливості.
Саме так. І чи добре ти при цьому потрахався чи ні, цнотливим ти вже ніколи не будеш.
Уранці Фергюсон увійшов до кухні за кілька хвилин до восьмої, сподіваючись зміцнити свої сили чашкою café au lait Селестини до того, як з’явиться Вівіан, винесе свій вирок його жалюгідній подобі книги та відправить її на смітник історії, ще один відкинутий людський витвір, що гнитиме посеред мільйонів інших. Однак, попри його сподівання, Вівіан його випередила – коли Фергюсон увійшов, вона вже сиділа за білим емальованим столом у білій кухні, у своєму білому ранковому халаті, а чорно-білі сторінки рукопису лежали поруч з її білою чашкою кави з молоком.
Bonjour, Monsieur Archie, привіталася Селестина. Vous vous levez tôt ce matin (Рано ж ви нині піднялися), звернувшись до Арчі з формальним vous обслуги, а не tu рівної за статусом людини, мовна примха, що завше вражала його американський слух.
Селестина була працьовитою невеличкою жіночкою років із п’ятдесят, стриманою, ненав’язливою і винятково доброю, як це завше відчував Фергюсон, і хоча вона повсякчас зверталася до нього на vous, йому подобалось, як вона вимовляє його ім’я французькою, пом’якшуючи жорстке ч до ш, так що воно звучало як Ар-ші, а це повсякчас наводило його на думки про французьке слово архів, що звучало як ар-шів. Попри свою молодість, він уже став архівом, отож його слід зберігати довіку – і нехай його книга потрапить на смітник історії.
Parce que j’ai bien dormi, відказав Фергюсон (Тому що я виспався), а це було брехнею, досить було поглянути на його скуйовджене волосся й червоні очі, аби зрозуміти: вчора увечері він видудлив цілу пляшку червоного вина й майже зовсім не спав.
Вівіан піднялася й поцілувала його в кожну щоку, їхнє традиційне ранкове привітання, але відтак, усупереч щоденному ритуалові, обхопила його за шию і знову розцілувала в обидві щоки, цього разу такими гучними цмоками, що їх було чутно на всю кухню, викладену плиткою, після чого різко відштовхнула його від себе й запитала: Що з тобою? Ти маєш жахливий вигляд.