Приємно було знову спілкуватися з американцями, так комфортно й вільно сидіти з людьми, що розуміли одні й ті самі натяки, сміялися над однаковими жартами, всі четверо – такі не схожі одне на одного, проте базікали вони так, наче зналися вже багато років, і чим більше Фергюсон приглядався до того, як Вівіан позирає на Лісу, а Ліса дивиться на Вів, тим більше переконувався, що його здогадка вірна, що між цими двома справді щось є, а від цього Фергюсон був щасливий за Вівіан, адже хотів, щоб вона отримувала все, чого забажає її серце, а ця Ліса Бергман, як Інгрід та Інгмар, Бергман-шведка, на противагу німецьким чи єврейським Бергманам, була вже точно чарівною особою – жвава та яскрава рівня Вів, що заслуговувала на все краще.
Крупна дівчина. Найперше в ній помічалася величина її тіла, п’ять футів десять дюймів зросту, широка кістка, дівчина кремезна, без краплі зайвого жиру, міцна й широкоплеча, товсті, сильні руки і надзвичайно світле волосся, південнокаліфорнійська блондинка з круглим, симпатичним лицем і блідими, майже невидимими віями, така жінка, гадав собі Фергюсон, могла б завойовувати медалі штовханням ядра чи метанням дисків на літніх олімпіадах, шведсько-американська амазонка, яка, схоже, зійшла зі сторінок журналу для нудистів, акуратна натуристка, що стежить за здоров’ям, чемпіонка в піднятті важких снарядів серед усіх нудистських колоній по всьому цивілізованому світові, та ще й сміхотлива, збіса потішна й нестримна, вона реготала після кожної другої фрази, що її вимовляла, – чудові американські фрази, насичені словечками, за якими Фергюсон, які він мусив визнати, скучав, не чуючи їх після від’їзду з Нью-Йорка, одно-двоскладові вставки в мовленні на кшталт «мізер», «наркота», «фуфло», «кльово», «відпад», «відстій», «туфта», «ніякий», «забій» і «блиск» у значенні чудовий чи надзвичайний, а якою саме юриспруденцією в Парижі Ліса займалася, вона не прохопилася жодним словом.
І навпаки, немолодий Флемінг був невисокий на зріст, приземкуватий, щонайбільше п’ять-шість футів, ходив перевальцем, а пуловер у нього під піджаком розтягувався значним черевцем, маленькі пухлі руки, обвисле лице без підборіддя, на носі незвичайно совині окуляри в роговій оправі. Молодий професор, котрий раптово й безповоротно став немолодим. Академічний ветеран із легким заїканням, на голові все менше поріділого сивого волосся, проте він ще бадьорий і жваво реагував на трьох інших за столом, особа, що багато чого читала і багато знала, проте також не розповідав ні про себе, ні свою роботу, от в яку гру грали вони того вечора – юрист Ліса не говорить про закони, художній критик Вівіан не говорить про мистецтво, мемуарист Фергюсон не говорить про свої мемуари, історик Флемінг не говорить про американських дружбанів у Парижі, – попри заїкання час від часу, він оперував чіткими, гладко сформульованими фразами, активно брав участь у загальній бесіді про все на світі й ні про що, до прикладу – про політику, bien sûr, війну у В’єтнамі та антивоєнний рух удома (Фергюсон двічі на місяць отримував про нього звіти своєї кузини Емі з Медісона), про де Голля й французькі вибори, про нещодавнє самогубство людини на ймення Жорж Фігон одразу перед тим, як його мали заарештувати за викрадення Махді бен Баркі, марокканського політика, чиє місце перебування досі не з’ясоване, але також посилання на різні дрібниці, на кшталт спроб згадати, або ж – і тут Ліса була на висоті – декламацію текстів забутих неопопулярних пісеньок 1950-х років.