Він знав, що у всьому цьому є якесь безумство, хитка логіка чотирьох ранку в цій думці – що він зможе розвіяти прокляття смерті Арті тим, що закохається в сестру свого мертвого друга, але там не тільки це, повторював він собі: був ще й істинний потяг до дедалі привабливішої Селії, котра вся пішла в свого худезного батька й не мала жодної генетичної подібності з міцною, повною матір’ю, та якою б гарною Селія не ставала і яким би гострим не був її розум, Фергюсон жодного разу не залишався з нею наодинці – жодного разу з самого дня похорон не розмовляв він із нею, при цьому ще й не спілкуючись з її батьками, і залишалося незрозумілим, з якого тіста вона була зліплена: чи була вона розсудливою й слухняною дівчинкою середнього класу, котра тихенько сиділа за столом на вечері, коли в Нью-Рошель приїжджав Фергюсон, чи ж особою, наділеною духом, особою, в котрій було щось таке, що змусило б його хотіти почати за нею упадати, коли прийде час.
Випробування він називав «Іспитом посвячення Горна-і-Гардарта».
Якщо перше відвідання автомата заворожить її так само, як його, оскільки всі його шкільні кохання були приблизно її віку, то двері залишаться відчинені, і він і далі думатиме про Селію й чекатиме, поки вона підросте.
Якщо ж ні, двері зачиняться, і він відкине цю безглузду фантазію щодо спроб виправити несправедливості світу і ніколи більше не задумається про те, аби ці двері відчинити.
Він потелефонував їй додому в Нью-Рошель у четвер після Дня праці. До Принстону йому не треба було їхати ще два тижні, проте безкоштовні школи вже працювали, і він сподівався, що Селія в суботу буде вільна, аби рушити з ним на денне побачення, а якщо не в цю суботу, то в наступну.
Коли Селія зняла трубку і почула його голос, вона вирішила, що він хоче поговорити з її матір’ю, домовитися щодо наступної вечері в них удома. Вона ледь не відійшла від апарату раніше, ніж він устиг вигукнути ні, йому хотілося поспілкуватися саме з нею, і, запитавши, як-то їй знову повернутися до школи (так собі) і які предмети в цьому році вона вибрала – біологію, фізику чи хімію (фізику), він запитав, чи не захоче вона зустрітися з ним у Манхеттені цієї суботи чи наступної – пообідати й сходити в кіно чи музей, чи ще щось таке зробити, що їй заманеться.
Ти, звичайно, жартуєш, мовила вона.
Чого б мені жартувати?
Ну, просто… гаразд, проїхали, неважливо.
То як?
Так, я вільна. І вдень цієї суботи, і вдень наступної.
Давай тоді в цю.
Гаразд, Арчі, цієї суботи.
Він зустрів її на вокзалі «Гранд-Централ», і, оскільки, не бачив її останні два з половиною місяці, його підбадьорило, до чого гарненькою вона зараз виглядала: гладенька, як кленовий сироп, шкіра ледь потемнішала після сонячного літа в Нью-Рошелі, де вона працювала молодшою вожатою та інструктором з плавання в денному таборі для маленьких дітей, від чого зуби в неї та білки очей сяяли з ще більшою ясністю, а проста біла блузка й текуча лазурна спідниця, які вона надягла того дня, пасували їй, вирішив він, як і рожево-червона помада, якою вона намалювалася, що додавало ще один мазок кольору до загальної картини білого, синього й коричневого, а оскільки день стояв теплий, вона підібрала темне волосся до плечей і заколола його вузлом танцівниці, від чого її довга, вишукана шия оголилася ззаду, і загальна картина так вразила Фергюсона, поки Селія йшла до нього й потискувала йому руку, що йому довелося нагадати собі, що вона для нього занадто юна, це в них усього лише дружня зустріч і не більше, і окрім цього першого рукостискання і того, котрим вони обміняються в кінці дня, він не повинен ні за яких обставин навіть думати про те, щоб розпускати руки.
Ось я, мовила вона. А тепер скажи мені, чому я тут.
Поки вони йшли містом на північ від Східної Сорок другої вулиці до кварталу між Шостою та Сьомою авеню по Західній П’ятдесят сьомій, Фергюсон намагався пояснити, що спонукало його потелефонувати їй ні з того ні з сього, та Селія зберігала скептичний настрій, її не переконували історії, що їх він їй розповідав, про те, чому закортіло її побачити, хитала головою, коли він видавав брехню на кшталт: я незабаром поїду до коледжу, і в нас не буде особливих можливостей бачитися з тобою цією осені, на що вона відповідала: Відколи це бачитися зі мною для тебе важливо? – на кшталт: Ми ж друзі, ні, так хіба цього не досить? – на що вона відповідала: А ми друзі? Ви друзі з моїми батьками, може, щось на кшталт друзів, але ти за останні чотири роки сказав мені загалом сотню слів, так чого б тобі водитися з людиною, про яку ти добре якщо знаєш, жива вона чи ні?