Та, замість того, щоби сказати їй комплімент – вона найрозумніша й найбільш честолюбива учениця на світі, – що, поза сумнівом, призвело б до якоїсь розмови про добрі оцінки Арті й про те, що успіхи в навчанні, схоже, передаються в них у родині по спадковості, він спитав у неї, чим їй хочеться зайнятися по обіді. Того дня демонстрували декілька фільмів, сказав він, і серед них – нову річ з «Бітлами» («Рятуйте!») та останнє кіно Годара, «Альфавілль», котре Джим уже переглянув і розповідав про нього безугавно, проте Селія вважала, що більше задоволення вони отримають від відвідання музея чи галереї, де можна й далі розмовляти один із одним, а не вимушено сидіти дві години в темряві, слухаючи, як спілкуються інші люди. Фергюсон кивнув і мовив: Добре підмічено. Вони можуть перейти на П’яту авеню, попрямувати геть від центру у «Фрик» і ввесь день провести там, споглядаючи Вермеєрів, Рембрандтів і Шарденів. Гаразд? Так, це було більше ніж гаразд. Та спершу, додав він, ще по чашці кави до того, як рушити в путь, і через мить він зіскочив зі стільця і зник разом з двома їхніми чашками.
Його не було всього хвилину, та за цей час Селія встигла помітити чоловіка за сусіднім столиком – маленького дідка, котрого раніше від її погляду закривало плече Фергюсона, і коли той вернувся з їхніми добавками кави й двома контейнерами вершків – помітив, що вона дивиться на дідка, дивиться з таким неспокоєм у погляді, що Фергюсон спитав у неї, чи все гаразд.
Мені його так шкода, мовила вона. Закладаюся, що він не їв цілий день. Сидить собі, дивиться у свою каву, наче боїться її пити, бо щойно кава закінчиться, у нього не лишиться грошей купити собі ще одну чашку, і йому доведеться піти.
Фергюсон, помітивши дідка, поки повертався до столу, відчував, що це буде неввічливо – повертатися й знову дивитися на нього, але так, ця особа привернула і його увагу: самотній і занедбаний, тертий життям, неохайний алкаш із брудними нігтями та обличчям сумного лепрекона, і Селія, можливо, має рацію – він щойно витратив свій останній нікель.
Гадаю, ми мусимо йому що-небудь дати, сказала вона.
Так, відповів Фергюсон, лише пам’ятаймо, що він цього в нас не просив, і якщо ми просто підійдемо та дамо йому грошей, бо нам його шкода, він може образитися, і тоді від усіх наших добрих намірів йому стане ще гірше, ніж є зараз.
Можливо, ти маєш рацію, мовила Селія, підносячи чашку до губів, та, з іншого боку, можливо й ні.
Вони допили каву й піднялися зі стільців. Селія розкрила сумочку і, коли вони рушили вбік дідка, що сидів за сусіднім столиком, засунула в неї руку, вийняла долар і поклала перед ним.
Будь ласка, сер, сказала вона, підіть купіть собі щось поїсти, і старий, схопивши долар і запхавши його собі до кишені, здійняв на неї погляд і відповів: Спасибі, міс. Хай Боженька вас благословить.
Потім буде потім, поза сумнівом – найприємніше і найпізнавальніше потім, потім нових днів і, ймовірно, навіть ночей із пречудовою, надалі-надто-юною-для нього Селією, а зараз – це зараз, і поки що світ зсунувся до журавлиних боліт і вологих низин центрального Нью-Джерсі, оскільки зараз весь світ зводиться до того, щоби бути одним із восьми сотень щойно прийнятих абітурієнтів і спробувати пристосуватися до нових обставин. Він уже розумів себе достатньо добре, щоб знати: як свій він сюди, ймовірно, не впишеться, в цьому місці виявиться щось таке, що йому не сподобається, – та водночас його переповнювала рішучість якомога більше отримати для себе з того, що йому сподобається, і от для цього він ще перед від’їздом до Принстону поклав собі п’ять особистих заповідей, п’ять законів, котрих мав намір дотримуватися увесь час, що його він там проведе.