1) Вихідні в Нью-Йорку щоразу і якомога частіше. Після раптової і трагічної смерті його бабусі в липні (застійна серцева недостатність) його дід, тепер удівець, дав йому ключі від квартири на Західній П’ятдесят восьмій вулиці разом із необмеженим правом користування вільною спальнею, а це означало, що він завше матиме місце для ночівлі. Обіцянка цієї кімнати являла собою особливу мить поєднання бажань і можливостей, оскільки майже кожну п’ятницю Фергюсон міг удень полишати студмістечко й сідати в одновагонний поїзд-човник з Принстона до Принстон-Джанкшн (відомого під назвою Убогість, як в убогім передмісті), а відтак пересаджуватися в потяг довший і швидший, що летів з півночі до середнього Манхеттену, на новий і потворний пенсильванський вокзал, якщо його порівнювати зі старим і гарним, котрий знесли в 1963 році; та хай йому чорт, цим архітектурним ляпсусам, – це однаково Нью-Йорк, а причин їздити до Нью-Йорку було багато. Негативна причина: це дозволяло йому втекти із задушливої атмосфери Принстона, щоб зрідка вдихнути свіжого повітря (навіть якщо повітря Нью-Йорка не було свіжим), від чого задушливість для нього того часу, що він проводив у студмістечку, ставала більш стерпною і, можливо, навіть приємною (у свій, у задушливий спосіб). Позитивна причина – попередня, з минулого: щільність, грандіозність, складність. Ще однією позитивною причиною слугувала періодична можливість навідати діда й підтримати дружбу з Ноєм, котра була для нього життєво важлива. Фергюсон сподівався, що заведе собі друзів у коледжі, йому хотілося з ким-небудь дружити, він розраховував на дружбу, але ж чи стане хто-небудь з таких друзів так важливим для нього, як Ной?
2) Жодних занять з творчого письма. Рішення важке, та Фергюсон мав намір триматися його до кінця. Важке – тому що університетська програма Принстону була в числі найстаріших у країні, а це означало, що Фергюсон спромігся б заробляти собі академічні бали за те, що робить, і так, якби його нагороджували б за привілей праці над книгою, отже, своєю чергою, кожного семестру його навчальне навантаження, власне, полегшувалося б на один курс, що залишало б йому більше часу не лише писати, а й читати, дивитися фільми, слухати музику, пити, ганятися за дівчатами та їздити до Нью-Йорка, проте Фергюсон був проти викладання творчого письма в принципі: був переконаний, що написання художньої літератури – не той предмет, що його можна навчити, і кожен майбутній письменник мусить вчитися тому, як це робити, самостійно, і тим більше, судячи з того, що йому стало відомо про діяльність цих так званих майстерень (саме слово неминуче наштовхувало його на думки про кімнати, заповнені молодими учнями, що пиляють дерев’яні дошки та вбивають цвяхи в бруси), студентів заохочували висловлюватися про твори один одного, що видавалося йому безглуздям (сліпі ведуть сліпих!) і заради чого йому коли-небудь дозволяти, щоб його твір розбирав на частини який-небудь студент-недоумок, його, Фергюсона, винятково химерну роботу, що не піддається визначенням, на котру напевне насупляться, а потім відмахнуться від неї як від експериментальної дурні. Не те щоб він відмовлявся показувати свої оповідання кому-небудь, хто був старший і досвідченіший, проти критики та обговорення їх наодинці, – його жахала сама ідея групи, і чи той жах диктувався зарозумілістю чи страхом (перед грізним копняком), було не так важливо, ніж те, що він врешті-решт і мідяка не дав би ні за чию роботу, крім своєї, так навіщо робити вигляд, що йому це не байдуже, якщо це не так? Він і далі підтримував зв’язок з місіс Монро (котра прочитала перші дванадцять частин «Мандрів Мулігена», що призвело не до дванадцяти копняків, а дванадцяти поцілункам разом із деякими доречними, корисними для розуму зауваженнями), а якщо її колись поблизу не знаходилося, іншими довіреними читачами виступали дядько Дон, тітка Мілдред, Ной і Емі, і якщо він коли-небудь потрапляв у глухий кут і не міг відшукати нікого з тих, кому довіряв, він ішов до кабінету професора Роберта Негла, найкращого літературного знавця у всьому Принстоні, і смиренно просив його допомогти.
3) Жодного обіднього клубу. Три чверті його однокурсників так чи інакше вступали до якогось із них, та Фергюсонові це було нецікаво. Нагадує студентські земляцтва, та не зовсім такі, де слово суперечка підмінювало собою те, що в інших місцях називалося сутичкою, від них відчутно відгонило всім освяченими століттями, відсталим у Принстоні, що його особисто ніяк не гріло, і, тримаючись подалі від клубів і залишаючись «незалежним», він зможе уникнути одного з найбільш манірних аспектів цього манірного місця, а тому почуватиметься тут щасливішим.