Розслабся, Арчі, мовив він. Ти це надто всерйоз сприймаєш.
Так, Арчі, піддакнула його мати. Що це з тобою сьогодні? Ми туди ще навіть не дісталися, а ти вже думаєш про те, як би втекти.
Мені страшно, от і все, відказав Фергюсон. Страшно, що я зігнию в якій-небудь реакційній, антисемітській темниці і не вийду звідти живим.
Тут його зведений брат розсміявся.
Згадай Ейнштейна, сказав Джим. Згадай Річарда Фейнмана. У Принстоні не вбивають євреїв, Арчі, їх просто змушують всюди ходити з жовтими зірками на рукавах.
Тут засміявся і Фергюсон.
Джим, мовила його мати, навіщо такі жарти, от правда ні до чого, – та за мить сміялася й вона.
Близько десяти відсотків, сказав Джим. Мені так повідомили. Це значно більше, ніж національна частка… чого? Два відсотки, три відсотки?
У Колумбії десь відсотків двадцять чи двадцять п’ять, сказав Фергюсон.
Може, й так, відповів Джим, але ж Колумбія не дає тобі стипендії.
Браун-хол і блок з двома спальнями на третьому поверсі, для чотирьох першокурсників досить просторний, із загальною кімнатою й ванною посередині. Браун-хол і сусід по гуртожитку на ймення Смол, Говард Смол, міцний, кремезний хлоп’яга, зростом десь так п’ять-одинадцять, з ясним поглядом, що випромінює безтурботну самогвпевненість, особистість, зі зручностями розташувався на власному шматку землі – у власній шкірі. Міцне, але не досить міцне рукостискання, від якого кості тріщать, коли вони вперше потиснули один одному руки, – і за мить Говард уже подавався вперед і вглядався в обличчя Фергюсону, що доволі дивно, взагалі, вирішив Фергюсон, та відтак Говард поставив йому питання, котре дивне перетворив на зовсім не дивне.
А ти в середній школі Колумбія випадково не вчився? – запитав Говард.
Вчився, відповів Фергюсон. Випадково вчився.
А. І поки був у Колумбії, тобі не траплялося грати в баскетбольній команді?
Грав. Але тільки на своєму другому році.
Так і знав, що я тебе раніше десь бачив. Ти ж форвардом грав, правда?
Лівим. Лівим форвардом. Але ти маєш рацію. Не те щоб я знав, чому ти правий, але ти правий.
Я запасним сидів за Вест-Орандж в тогорічній команді.
І це значить… як цікаво… що наші доріжки вже перетиналися двічі.
Двічі, і ми про це навіть не знали. Одного разу під час гри вдома, а іншого разу на виїзді. І, як ти, я кинув гру після того єдиного сезону. Але я був бездарний телепень, грав справді жахливо й невміло. А от ти був грав цілком не зле, наскільки я пам’ятаю, може, навіть дуже добре.
Не зле. Але питання тут ось у чому: чи хотілося б мені і далі думати лише про бандажі – чи звернути всю свою увагу на трусики й ліфчики?
Обидва посміхнулись.
Отже, вибір нескладний.
Ні, цілком безболісний.
Говард підійшов до вікна і обвів рукою студмістечко. Поглянь лише на це місце, мовив він. Нагадує мені сільську садибу герцога Графського чи яку-небудь психіатричну лікарню для безмежно багатих. Університет красунчик, спасибі за те, що впустив мене сюди, і спасибі за ці розкішні маєтки. Та поясни мені, будь ласка, одну штуку. Чому там стрибає стільки чорних білок? На мій досвід, білки завше були сірими, а тут, у Принстоні, вони чорні.
Тому, що вони частина декорацій, відповів Фергюсон. Ти ж пам’ятаєш кольори Принстона, правда?
Помаранчевий і… чорний.
Власне, помаранчевий і чорний. Як тільки помітимо помаранчевих білок – доберемо, навіщо тут чорні.
Від злегка потішного, злегка недолугого жарту Фергюсона Говард розреготався, а оскільки він розсміявся, вузол нервів у животі Фергюсона почав потроху розпускатися: хай навіть ПУ виявиться місцем ворожим і не виправдає надій, у нього тут буде друг – ну, або так здалося, коли він почув, як його співмешканець сміється, і як же це вдало, що в перші ж хвилини першої години першого ж дня він з цим другом зустрівся.
Поки вони розпаковували вузли, коробки й сумки, Фергюсонові повідомили, що Говард розпочав своє життя у Верхньому Вест-сайді Манхеттена, а в одинадцятирічному віці перетворився на хлопчика мостів і тунелів, коли його батька призначили завідувачем відділом студентів у Монклерському університеті штату, і як цікаво було дізнатися, що останні сім років вони жили лише за кілька миль один від одного, а от стикалися лише по дотичній – оті два рази, на дерев‘яних підлогах спортзалів їхніх відповідних шкіл. Перевіряючи один одного, як схильні робити це чужі люди, якщо їх довільно зводять в одній камері, вони швидко з’ясували, що їм подобається й не подобається багато спільного, проте не все і навіть не більша частина: приміром, обидва надавали перевагу «Метам» над «Янками», та от уже два роки тому Говард став переконаним вегетаріанцем (він був у моральному сенсі проти вбивства тварин), а Фергюсон залишався бездумним переконаним м’ясоїдом, і хоча Говард час від часу прикладався до сигарети, Фергюсон регулярно вживав від десяти до двадцяти «Кемелів» щодня. Книги й письменники розрізнялися (Говард читав мало сучасної американської поезії чи європейської прози; Фергюсон усе більше поринав у те й інше), зате їхні смаки щодо фільмів виявилися якось зловісно співзвучними, і коли вони обидва виявили, що улюблена комедія 1950-х у них «Дехто любить гарячіше», а улюблений трилер – «Третя людина», Говард випалив із траптовим сплеском ентузіазму: Джек Леммон і Гаррі Лайм! – і за мить уже сидів за столом, схопивши ручку, і накидав карикатурний тенісний матч між лимоном і лаймом. Фергюсон вражено спостерігав, як його обдарований сусід по кімнаті чиркає набросок: бугристий, витягнутий лимон з ручками й ніжками, в правій руці ракетка, грає проти лайма менших розмірів і більш округлого, з такими ж ручками, ніжками й ракеткою, у обох лиця, що нагадують оригінали Леммона і Лайма (Джека Л. та Орсона У.), а відтак Говард додав сітку, м’ячик, що летів у повітрі, – і карикатура була готова. Фергюсон поглянув на годинник. Три хвилини від першого штриха до останнього. Не більше трьох хвилин, а то й дві.