Що стосується Джима, він також пристосовувався до нового комплексу обставин, намацуючи свій шлях післядипломника-першорічника на суворо конкурентному факультеті фізики, звикаючи до життя з сусідом у квартирі поза студмістечком, і також нервував не менш свого зведеного у той його ранній період у раю для чорних білок, та вони й далі спромагалися вечеряти разом кожен вівторок – спагетті в квартирі зі співмешканцем Джима, випускником МТІ Лестером Пателом з Нью-Делі, або гамбургери в переповненому маленькому закладі на Насау-стріт, котре мало назву «У Бада», а також кожні десять днів чи близько того ухитрялися грати в баскетбол один на один у спортзалі «Діллон», і Фергюсон незмінно програвав Шнайдерманові, котрий був ледь вище на зріст і трохи талановитіший, проте не з таким принизливим рахунком, аби все це було не варте старань. Якось увечері, приблизно по двох тижнях після початку занять, Джим зазирнув до Браун-холу з позаплановим візитом до Фергюсона й Говарда, і коли Говард вийняв список тенісних матчів, що їх вони встигли придумати, і показав Джимові супроводжувальні малюнки (Клод Рейнс по один бік сітки у вигляді скупчення окремих крапель, Мадді Вотерс по інший бік, по пояс у якійсь багнюці), Джим реготав так само сильно, як Фергюсон і Говард реготали у той перший ранок, коли висмоктали з пальця цю гру, і в тому, як він корчиться від реготу й тримається за боки, можна було помітити дещо добре в характері Джима, думалося Фергюсонові, точно так само, як і при витриманому випробування Іспитом посвячення в «Горні-і-Гардарті» – так йому вдавалося вбачати щось добре в характері Селії, оскільки і в тому, і в іншому випадку їхній відгук доводив, що випробувана особа – споріднений дух, той, що цінує ті самі ексцентричні протиставлення та непередбачувані поєднання схожого й несхожого, що й Фергюсон, адже об’єктивна істина полягала в тому, що не всі мали ніжні почуття до «Горна-і-Гардарта» чи поетичної величі автоматизованої кухні за нікель-у-щілину, і зовсім не всі сміялися чи навіть посміхалися при вигляді тенісних поєдинків, як Фергюсон із Говардом спостерігали у випадку Нойса й Кранценбергера, котрі розглядали їхні пари, одна за другою, з пісними обличчями, не розуміючи, що малюнки мають смішити, нездатні ухопити кумедну двоїстість, що буває, коли слово на позначення речі також виступає словом, що позначає ім’я, а зведення разом цих слів, які позначають речі, здатне закинути тебе до царства неочікуваних веселощів, ні, увесь цей захід звівся нанівець для їх серйозних, мислячих буквально сусідів по гуртожитку, а от Джим весь заходився від нестримних веселощів, тримався за боки й казав їм, що
вже багато років так не сміявся, і Фергюсон знову піймав себе на тому, що розглядає попередню дилему «лупцюють-голублять», що видавалася також непіддатливою, оскільки дещо могло захищати себе, лише залишаючись самим собою, а отже завше опинялося на милості того чи іншого декого, і з огляду не те, що завше існує лише одне дещо і багато різних дехто, хай навіть вони неправі в своїх судженнях, не лише стосовно чого-небудь масштабного й важливого на кшталт книжок та оформлення вісімдесятиповерхових будівель, але й у дрібницях – на кшталт випадкового списку безневинних, недолугих жартів.