Та людина, яку він раніше називав «місіс Монро», а тепер звертався до неї «Еві», скрочено від «Евеліни», бо під цим іменем вона була відома своїм друзям, тепер повернулася до СШК – робила свою справу на кількох заняттях з англійської та вирощувала нову парость редакторів шкільного літературного журналу, та на початку вересня все в її житті звернуло на горбистий шлях, коли її хлопець останніх трьох років, політичний журналіст зі «Стар-Леджера» на ймення Ед Саутгейт раптом оголосив, що між ними все закінчене, і повернувся до своєї дружини, Еві тому засумувала, і страждала вона й надалі надто сильно – собі на шкоду: пізні години вихідних проводила зі склянкою скотча в руці, слухаючи подряпані блюзові пластинки Бессі Сміт і Лайтнін Гопкінса, і от же дідько, не припиняв думати Фергюсон, поки дерева змінювали свій колір, і листя починало опадати, як же здатна боліти велика душа цієї жінки. Кожного разу, коли він їй телефонував, він робив усе, що міг, аби якось витягнути її з туги і відволікти від думок про Еда, який залишив її, оскільки не було сенсу дивитися назад, відчував він, нічого не залишається – лише вирвати її з цієї діри пияцтва, насміхаючись над Едоїзмом, отруйністю й безвихіддю, казати їй, аби не хвилювалася, адже на допомогу йде він, Фергюсон, її колишній учень, а якщо тїй не хочеться, щоб її рятували, то хай запирає в себе вдома всі двері або їде геть із міста, тому що він з’явиться, подобається їй це чи ні, і вони тут-таки, не сходячи з місця, почнуть реготати, і хмара розсіється рівно настільки, щоб вона почала говорити про що-небудь інше, а не лише про те, як сидить самотня в своїй нижній вітальні з пляшкою скотчу, безлюбими ночами на своїй половині дома на дві родини, де жила, в кварталі Іст-Оранджу, обсаженому високими, розлогими, тінистими деревами, в тому напівдомі, котрий Фергюсон навідував вісім чи десять разів того літа і вже достатньо добре знав його, аби розуміти: це одне з небагатьох місць на світі, де він почувається цілковито самим собою, і кожного разу, коли він їй телефонував – думав про ті свої літні візити й ту єдину ніч, коли вони обидвоє злегка перепили і вже підійшли до межі того, щоби влягтися разом у ліжко, але тут подзвонили в двері: сусідський хлопчина з будинку через дорогу запитав, чи не може його мати позичити в них чашку цукру.
Потому була ще Селія: дзвінок кожного вечора п’ятниці чи в суботу вдень його новій подрузі, більше ні з якої причини, крім того, щоби довести, наскільки серйозно він ставиться до справи дружби з нею, – і Фергюсон продовжував їй телефонувати, оскільки вона, здавалося, завше була рада його чути. Спершу їхні бесіди мали схильність блукати кількома чи багатьма не пов’язаних одна з іншою тем, але рідко загальмовували, і Фергюсонові подобалося слухати її щирий, мудрий голос, поки вони петляли від соціології клік у старших класах до війни у В’єтнамі, від тривожних скарг на її тупих, знесилених батьків до виснажливих роздумів про можливість існування помаранчевих білок, проте досить скоро вона вже все більше й більше розповідала про свою підготовку до ПАС, що поки що не дозволить їй куди-небудь виходити по суботах, а відтак у кінці вересня оголосила, що почала зустрічатися з хлопчиком на ймення Брюс, котрий вочевидь от-от перетвориться на дещо, що нагадуватиме кавалера, а це струснуло Фергюсона, коли вона йому про це розповіла, і далі його струшувало ще день чи два потому, проте щойно він заспокоївся – розсудив, що, можливо, все це й на краще, бо вона справила на нього надто вже сильне враження того дня, котрий вони провели разом у Нью-Йорку, а оскільки ніяких інших дівчат на обрії саме тоді не спостерігалося, можливо, він просто імпульсивно ринувся до неї наступного разу, коли вони зустрілися, вчинив щось таке, про що би пошкодував пізніше, таке, що зіпсувало б їм шанси в майбутньому, і вже краще хай між ними стоятиме цей самий Брюс, тому що романи в старших класах рідко затягуються, довше закінчення середньої школи, а наступного року вона вже опиниться в коледжі, якщо все піде за планом, як воно, поза сумнівом, і піде, і ось далі загальний розклад знову стане іншим.