Тим часом у міських кварталах довкола Вашингтон-сквер Ной куштував м’ясисті радощі свого новонабутого незалежного життя, радів звільненню від клаустрофобного ув’язнення в материній квартирі на Вест-Енд-авеню та від циклів миру-й-сварок недолугого шлюбу його батька з його неврастенічною мачухою. Як він одного разу виклав Фергюсонові, поки водив його своїм гуртожитком, кімнатка два-на-чотири була для нього найкращим варіантом після походів у монтанську глушину. Я більше не запертий, Арчі, сказав він, я відчуваю себе звільненим рабом, що рвонувся на простори, і хоча Фергюсона тривожило, що він палить забагато трави і надто багато сигарет (майже дві пачки на день), очі в нього були ясні, і він, загалом, виглядав у добрій формі, хоча й мордувався через втрату своєї подружки Кароль, котра його кинула, а потім поїхала жити під власними високими небесами в Йєлоу-Спрингс, Огайо.
По двох тижнях першого семестру Ной повідомив, що УНЙ не так багато вимагає, як Філдстон, і він тепер здатен свою щоденну порцію роботи виконувати приблизно за той же час, який витрачається на споживання вечері з п’яти страв. Фергюсонові стало цікаво, коли це останнього разу Ной сідав за вечерю з п’яти страв, але суть він вловив – і не міг не захопитися своїм двоюрідним братом: той зовсім не напружується через коледж, котрий у Фергюсоні ледь не спровокував нервового зриву. Ось перед вами містер Маркс, нова людина у своєму традиційному середовищі, тупоче бруківкою своєї попередньої території, Вест-Віллидж, ходить до джазових клубів і в кіно в «Кінотеатр Блікер-стріт», записує задуми кіносценаріїв, сидячи в «Кафе Реджіо», за шостою чашкою еспресо на день, ось він заводить дружбу з молодими поетами й митцями з Нижнього Іст-сайду, і коли Ной почав знайомити Фергюсона з деким із тих людей, світ останнього розширився так, що весь пейзаж його життя неминуче перекроївся, оскільки ті ранні знайомства стали першим кроком до відкриття того, яке життя виявилося би для нього можливим у майбутньому, і знову, як зазвичай, йому слід було дякувати Ноєві за те, що вказав йому потрібний курс. Як би не опирався Фергюсон майстерням Принстону, він розумів, що від бесід з іншими письменниками й митцями йому може бути багато користі, і оскільки більшість міських пташенят, з якими він знайомився через Ноя, були трьома, чотирма і п’ятьма роками старші від нього, вони вже друкували свої твори в маленьких журналах і влаштовували групові виставки на струхлявілих горищах та у вітринах крамничок, а це означало, що вони на багато миль випередили його на цьому рубежі, і отже, Фергюсон уважно прислухався до того, що вони кажуть. Більшість, у підсумку, його чогось навчали, навіть ті, хто йому особисто не дуже подобався: поет на ім’я Рон Пірсон, що прибув до Нью-Йорка з Талси, Оклахома, чотирма роками раніше, у червні він закінчив Колумбію, і якось увечері у Рона в тісній квартирці-купе на Рівінгтон-стріт, доки Фергюсон, Ной і двоє інших сиділи на підлозі з Роном та його дружиною Пег (він уже був одружений!), бесіда кружляла від дада до анархізму, від дванадцятитонової музики до порнокоміксів про Ненсі й Слагго, від традиційних форм у поезії й живопису до ролі випадку в мистецтві, як раптом виринуло ім’я Джона Кейджа – це ім’я Фергюсон лише туманно визнав, і коли Рон зрозумів, що їх новий друг із джерсійських трясовин ніколи не читав ні слова, написаного Кейджем, він тут-таки зірвався на ноги, підійшов до книжкової шафи і витягнув екземпляр «Тиші» у твердій палітурці. Ти мусиш це прочитати Арчі, мовив він, інакше ніколи не навчишся нічому, крім того, що інші люди хочуть від тебе, щоб ти думав.
Фергюсон висловив йому подяку й пообіцяв повернути книгу якомога швидше, та Рон відмахнувся від нього і сказав: Залиш собі. У мене ще два примірники є, тому цей тепер твій.
Фергюсон розкрив книгу, пару секунд гортав її, а потім наштовхнувся на фразу на сторінці 96: «Світ переповнений: усе може статися».
Була п’ятниця, 15 жовтня 1965 року, і Фергюсон пробув студентом у Принстоні один місяць, один із найважчих і виснажливих місяців на його пам’яті, однак тепер він себе із цього витягав, як сам відчував, щось почало знову в ньому зміщуватися, і години, проведені з Ноєм, Роном і рештою, допомогли йому відштовхнутися від того, що було в ньому слабким, розгніваним і скованим, а тепер у нього ще й книга була, «Тиша» Джона Кейджа в твердій палітурці, і коли їхня маленька вечірка завершилася, і компанія розійшлася, він сказав Ноєві, що втомився і йому хочеться піти до діда в місто, що було, взагалі-то, не зовсім правдою, він анітрохи не втомився, просто йому хотілося побути самому.