Уперше за всі свої мандри я наштовхнувся на людей, котрих назвав би ледарями.
Жінки втратили надію на майбутнє, і їм більше нецікаво виношувати дітей. Найзаможніші цілими днями валяються голими на гладеньких скельних плитах, дрімають на теплому сонечку. Чоловікам, котрі, схоже, полюбляють блукати між зазубрених скельних виступів і територіями вкрай стрімких схилів, не подобається байдужість жінок до них, та вони мало що роблять, аби це виправити, і в них немає ясного плану, як змінити ситуацію. Вони час від часу наскакують на жінок із млявими атаками і шпурляють каміння в простерті тіла, та каміння зазвичай не долітає до цілі.
Уже деякий час кожну новонароджену дитину топлять при її появі на світ.
Коли я прибув до палацу, мене привітала Принцеса Кісток та її свита. Вона повела мене до себе в сад, подалі від останньої атаки, де подала мені чашу з яблуками й завела мову про пристрасті свого народу. Що за новий виклик збираються вони кинути хранителям доброчинності? – спитала вона. Хоча й говорила принцеса про серйозні речі, її, здавалося, це зовсім не бентежить і не тривожить надарма. Вона часто сміялася – начебто з приводу якогось жарту, відомого лише їй, – і весь час при нашій з нею бесіді обмахувалася бамбуковим віялом, котрий їй подарував ще в дівоцтві, сказала вона, посол Китаю. Вранці вона забезпечила мене провіантом на дорогу.
Там багато сіл, всі вони оточують башту вісьмома концентричними колами. З берега постійно видно айсберги.
Кажуть, башта – найстаріша будівля на острові, її спорудили в незапам’ятні часи. У ній більше ніхто не живе, та, за легендою, вона колись слугувала місцем поклоніння, і пророцтва, що їх вирікає там провидець Ботана, правили друнами увесь їх золотий вік.
Я сів на коня і вирішив попрямувати в глуху частину суші. По трьох днях і трьох ночах я прибув до села Флом, де, як мені сказали, уяву людей заразив новий культ – і загрожував їм винищенням. Якщо вірити моєму джерелу (писарю з палацу), серед мешканців Флома поширюється зараза ненависті до самих себе – і вже сягнула таких масштабів, що вони постали проти власних тіл і намагаються применшити їх чи знівечити так, щоб ті стали непридатними: писар назвав це оргією розчленування.
Оргією це назвати неможливо. Оргія передбачає захват та екстатичне задоволення, та у мешканців Флома ніякого задоволення немає. Вони займаються своєю справою з напруженим спокоєм релігійних фанатиків.
Раз на день на головній площі села відбувається церемонія під назвою Перетерпіння. Учасники туго загортаються в марлю з голови до п’ят, залишаючи лише невеликий отвір для ніздрів, аби не задихнутися, а відтак четвірці слуг цих фігур-мумій наказується тягнути своїх господарів за кінцівки, тягнути якомога енергійніше і якомога довше. Перевірка полягає в тому, аби витримати тортури. У тому випадку, коли в процесі кінцівка відривається, від юрби лунає рев екзальтації. Перетерпіння сьогодні переродилося в щось під назвою Пресходження. Відірвані кінцівки зберігаються в скляній вітрині, що стоїть у Ратуші, і їм поклоняються як святиням. А самих ампутантів наділяють королівськими привілеями.
Нові закони, ухвалені муніципальним урядом, віддзеркалюють принципи Пресходження. Послуги суспільству винагороджуються безболісними ампутаціями, а от засуджені злочинці вимушені піддаватися тривалій операції, під час якої до їхньої плоті пришиваються додаткові частини тіла. За перший злочин до живота переважно пришивається рука. А от для рецидивістів передбачені більш принизливі покарання. Якось я бачив чоловіка, до спини якого була прироблена голова дівчинки. У іншого з долоней росли ніжки немовлят. Є навіть такі, хто, схоже, носить на собі чуже тіло цілком.
У своєму повсякденному бутті населення Флома намагається розвіяти страхи, які можна пов’язати з їхнім хитким становищем. До забудькуватості вони не схильні – їхня мука не затихає, навіть якщо неозброєним оком не видно жодної її ознаки. Вони, отже, вирішили виступити проти неї і тим самим подолати ті перепони, котрі не давали їм пізнати самих себе. Вони ніяк не виправдовуються за те, що перетворили власний соліпсизм у фетиш.
Вони жадають перемогти не лише свої тіла, а й власне відчуття окремішності один від одного. Один чоловік висловився при мені так: «Схоже, ми ніяк не можемо відшукати собі спільний ґрунт. Кожен із нас носить на собі власний світ, а він рідко збігається зі світом кого би то не було. Зменшуючи розміри наших тіл, ми сподіваємося зменшити простір, що пролягає між нами. Доволі характерно: доведено, що ампутанти більше схильні брати участь у житті інших людей, аніж більшість фломіанців, у котрих є всі чотири кінцівки. Дехто навіть зумів вступити в шлюб. Можливо, якщо ми всохнемо до майже нічого, ми нарешті зможемо знайти один одного. Життя, врешті-решт, дуже складне. Більшість із нас помирає тут просто тому, що ми забуваємо дихати».